Боєць з передової: "Була команда воювати, а не перемагати"

Вони уже не обговорюють Мінські домовленості і скептично ставляться до обіцянок політиків. Вони думають, як вберегти своє життя і захисти земляків від окупанта. Не втрачаючи сили духу, українські захисники з упевненістю заявляють: "Перемога за нами!". Кореспондент Depo.Полтава супроводжувала волонтерів, які привезли бійцям 30-ої механізованої бригади гуманітарну допомогу, а також поспілкувалася з військовими, дізнавался їхні переживання та настрої.

"1 серпня 2014 року померла дружина, і цього ж дня треба було відправлятися на фронт. У військкоматі дали відстрочку на два тижні, і 14 серпня я поїхав, залишивши вдома 18-річного сина. Так уже сталося, що доля мене не щадить. Не встиг погорювати за дружиною, а мене кинули в пекло війни", - не без суму згадує боєць 30-ої окремої механізованої бригади Андрій.

Згодом, каже він, біль притупився, а коли настав час демобілізуватися, вже не захотів повертатися додому. Підписав контракт. Вдома на Андрія чекає син, який навчається на другому курсі університету. Спочатку він теж рвався на передову, та батько не пустив. Сказав, що на фронті повинен бути хтось один.

"Не можу сказати, що війна зруйнувала мені життя, але з певністю говорю, що жити, як раніше, уже не зможу. Попри все це, я вірю в щастя. Мені лише трохи за 40, і я сподіваюся зустріти жінку, яка мене зрозуміє і прийме з моїм воєнним минулим", - втомлено усміхається Андрій.

Життя у штабі 2-го батальйону йде швидко, злагоджено, кожен військовий виконує покладені на нього обов'язки. На обід кухар готує борщ, біля страви порається сам. Хлопці кажуть, що у нього завжди чиста і прибрана кухня, він дбає про своє місце роботи. Підходимо ближче – хлопець саме підмітає, охайно збирає сміття, миє руки і насипає борщ хлопцям. Все – сам.

Проте героїзм хлопці проявляють не на кухні, а у бою. У складі 30-ої бригади служить Михайло Драпатий - ще у 2014 році він вивів з ворожого оточення цілий батальйон, який майже місяць обстрілювали з "Градів" та мінометів. В той час, як ЗМІ ширили інформацію, що його бригади вже не існує, бійці сиділи в окопах без провізії, води та боєприпасів. Тримали Чевонопартизанський КПП та підходи до міста. Їх оточили зусібіч, тож воєнна авіація перестала постачати боєприпаси. Михайло Драпатий, попри відсутність "зеленого коридору" та постійні обстріли, наважився вивести побратимів зі смертельного оточення. Свої життя йому довірили не лише підлеглі – разом з колоною пішли 79-та, 24-та і 51-та бригади. Бійці досі не розуміють, чому так вийшло, чому вони опинилися в оточенні: чи було це помилкою вищого командування і чи понесе хтось за це відповідальність.

Михайло і зараз з острахом згадує ті моторошні часи. З журналістами говорить неохоче, забороняє себе фотографувати та записувати на диктофон. Каже, що колишні заслуги досі не дають спокійно спати. Адже тоді, після численних публікацій у ЗМІ, йому, дружині та маленькому синочку почали погрожувати фізичною розправою.

"Вони знають про нас усе. Наче хтось біографію склав і відправив їм. Обіцяли, що дістануть мене навіть на мирній частині України", - говорить Михайло, пояснюючи, що дзвінки з погрозами іноді лунають і зараз.

Михайло говорить, що на фронті роботи вистачає, тож про повернення додому він може тільки мріяти.

Зараз "тридцятка" облаштовується на нових позиціях. Чагарники навколо обгороджені мотузкою з табличками "Міни". Пояснюють: "сувеніри" могли залишити попередники. Ця територія не досліджена, тож за мотузки краще не заходити.

Комбриг "тридцятки" Іван Гараз своє обличчя від фотокамер також приховує. Каже, що покаже його, коли у центрі Донецька за нашу перемогу каву питиме. "Доля родини військового - кочова. Я жив у Казахстані, Узбекистані, Німеччині, Чехословаччині, Південній Америці, але зрозумів, що моя батьківщина - це Україна", - з впевненістю говорить комбриг.

Він - срібний призер чемпіонату Європи з карате, своїх підопічних теж привчає до спорту. Хлопці-спортсмени проводять тренування, у звільненнях бійці також не знають відмови: концерти, відпочинок на річці. "Негативні емоції вони трансформують у спорт, а замість вживання алкоголю тренують м'язи", - запевняє командир.

Та правди ніде діти: грішок надмірного вживання алкоголю, бува, спостерігається за деякими бійцями. Відкрито для ЗМІ про це не говорять, проте своїх, що перебувають "у неадекваті" підсміюють. Боєць гранатометного взводу Олександр розповідає, як прийшов у військо, одразу розпочав боротьбу з вживанням спиртних напоїв. Зараз у його взводі можна побачити лише безалкогольне пиво, і то нечасто. Як вдалося побороти цей "недуг" бійців командир не розповідає, каже "секрет". А потім додає, що люди не завжди розуміють слова: "На моє глибоке переконання, командири повинні відноситися до своєї роботи так, як належить, а не "давити на стакан". Зараз розгрібаю ті проблеми, які мені лишили попередники."

Проблем для командира, окрім спиртних напоїв, вистачає. Олександру потрібно вкопуватися, готуватися до зустрічі противника, будувати бліндажі. Що стосується проживання, то хлопці лише облаштовують бліндажі, виводять небажаних комах, будують кухню. У бліндажах - земляна підлога, з дерева збиті ліжка. У декого ситуація трохи краща: хлопці над головою мають дах, а не метр землі. Хлопці розклалися рядком біля вікон, дехто облаштував місце на сцені. Ліжка є не у всіх, декому доводиться спати на старенькому матраці. Під голову підкладають не подушки, а торбинку чи одяг.

Душ є і у розташуванні, і на опорних пунктах на передовій. Воду підвозять. Поки на вулиці тепло, її гріють вдень під сонячними променями.

Для новачків таке життя – важке випробування. 22-річний боєць взводу "Малиш" на фронті з першого дня війни. До проживання у бліндажі звик. Каже, що офіцер у третьому поколінні повинен вміти жити у польових умовах. "Я прийшов у 2013 році на строкову службу, а у 2014 році підписав контракт з 30 бригадою. Уже три роки тут і додому не хочу. У мене в родині всі військові: батько, дід. Батько у Чорнобилі отримав опромінення, яке спровокувало хворобу і смерть, дідусь теж нещодавно помер. Тож у Кіровограді мене чекає мати і трирічна сестра Маша", - розповідає боєць.

На рік хлопці отримують місячну відпустку. "Малиш" не любить час відпустки – сумує за побратимами і переживає за них. Тож після зустрічі з мамою та сестричкою поспішає на фронт до своїх.

Там, на передовій, до пострілів навіть собаки та коти звикли. Хлопці говорять, що на обстріли тварини уже не реагують, поводять себе спокійно. На кожному опорному пункті нас зустрічають і бійці, і їхні менші друзі.

На одному з пунктів висить дерев'яна дошка з гральними картами, а на кожній з них - портрет ватажків так званих "ДНР" та "ЛНР". Бійці говорять: "Навіть без карт їхні імена і обличчя не забудемо".

Втім, не всі раді українським захисникам. Іван Гараз говорить, що стосунки з місцевими не надто дружні. Увечері в місто самостійно краще не виходити: місцеві озброєні до зубів. Це й не дивно, адже поруч фронт. На передовій хлопці розповідають, що місцевим є за що не любити військових. Коли на цьому місці стояли інші війська, бійці попросили трактор у місцевого жителя. Той відмовився, за що був покараний: трактор спалили, а його власнику зламали ноги. Щоправда, офіційних чи неофіційних підтверджень цього факту немає.

Місцеві на нас – волонтерів і журналістів – дивилися з острахом: одразу зрозуміли, що приїжджі. Військові говорять, що дехто звик і веде звичний спосіб життя – лише вікна у будинки забиті міцними дошками і закладені цеглою. Певна частина жителів без особливої потреби на вулицю не виходить. Проте ми зустріли і маму з дитиною, яка тримаючи лопатку в руках, бігла гратися в пісок. Військові пояснюють: доводиться звикати жити в умовах війни.

Бійці теж звикли, проте за мирським життям сумують. "Тут не вистачає інтернету та нормальної електрики, а найбільше - жінок", - з усмішкою говорить "Малиш". Але всі військові в один голос погоджуються, що найбільше тут не вистачає миру, тиші та належної уваги держави. У війську простежується образа на державу. На одній з позицій боєць нас зустрів гіркими словами "Була команда воювати, а не перемагати".