Чому в Опішні старі люди і досі моляться перед старою тополею

Славнозвісна кераміка – не єдине, чим може похвалитися одне з найвідоміших сіл Полтавщини. Є тут і Колегіум мистецтв на місці дерев'яної церкви, і цілюще джерело,
і навіть підземні ходи "аж до Києва"
Селище гончарів та землеробів – Опішня – розкинулося на мальовничих пагорбах Полтавщини. Такої кількості музеїв, напевно, немає жодне село України. Тут що не хата – то садиба-музей, що не двір – то гончарська майстерня. Проте місцеві жителі запевняють: Опішня дивує не лише керамікою. Depo.Мандрівник вирішив розібратися, що ж цікавого, незвіданого чи навіть містичного приберегла для гостей Опішня.
Селище з населенням трохи більше 5000 осіб до туристів давно звикло, тож зустрічає їх привітно. Зазвичай гості обирають традиційний маршрут: музей родини Кричевських, Національний музей гончарства, гончарний майстер-клас від народних умільців. Але, проїжджаючи таким звичним маршрутом, неможливо зрозуміти душу селища. В Опішні варто обов'язково поговорити з місцевими: вони досконало знають свою історію, розкажуть чимало легенд і покажуть найкращі краєвиди. По-справжньому захопливу екскурсію зможе провести лише той, хто народився і виріс у Опішні, той, хто любить край всім серцем і душею прикипів до нього.

Нам пощастило познайомитися з педагогом-організатором славнозвісного Колегіуму мистецтв Нелею Немерюк, яка стала нашим гідом та відкрила таємниці Опішні.
"Я – колишня учениця цієї школи. Вона тоді була восьмирічною, згодом стала середньою. А в 1997 році на її базі був створений мистецький заклад Колегіум мистецтв у Опішному", – розповіла Неля Немерюк.

За її словами, Колегіум мистецтв побудовано на святому місці. До 1960 року тут стояла дерев'яна церква Покрови, яка за своєю величністю нагадувала Володимирський собор Києва.

"Церква була збудована з дерева, без жодного цвяха. Мала чотири куполи-дзвони. Коли у 1941 році у селище зайшли німці, радянські солдати відступали в сторону Малих Будищ, Більська і Харкова. А поранених воїнів, які не могли самостійно іти, заховали у стінах церкви Покрови. Німці дізналися, що військові переховуються у церкві, але зайти в будівлю так і не змогли. Вони не змогли переступити поріг дверей. Тим часом місцеві жителі вивели військових підземними ходами. Досі старожили, проходячи повз Колегіум мистецтв, стають на коліна перед старенькою тополею і моляться", – розповіла Немерюк.

Вона пояснила, що саме тут був центральний вхід до церкви. А ще старожили пригадують, що коли поліцаї спіймали кількох партизанів і поставили під стінами церкви, то не змогли їх розстріляти – кулі їх начебто не взяли. Здавалося б чудеса, але місцеві в це вірять.
Слід зазначити, що офіційні дані про Покровську церкву дещо відмінні від народних. Перша згадка про неї приходиться на 1660 рік, коли храму був подарований срібний хрест. Церква дійсно була дерев'яною, але на мурованому цоколі. Мала п'ять бань і високу дзвіницю. Кілька разів перебудовувалася.

Храм дуже шанувався місцевою громадою, тому руйнували її у кілька етапів, аби "одним махом" не викликати надмірний гнів опішнян. Спочатку розібрали дзвіницю. А вже 1960-го, руками завезених робітників, було покінчено і з самим храмом. Ікони та церковне облаштування начебто були вивезені на болото затоплені.
За народними переказами, Опішня підземними ходами пов'язана з Глуховим, Будищами, Ромнами і навіть самим Києвом (як ходи пробивали під Дніпром, не уточнюється). Виходили вони не тільки до осель, а й на берег річки Ворскли. Крім того, ходами начебто були пов'язані сім церков Опішні. Раніше підземелля можна було побачити на "карті, зробленій на шкіряній основі", але де вона зараз, невідомо. Історія ж цих підземель починається ще за часів монголо-татарської навали: коли татарське військо входило в село (а вперше воно згадується ще у ХІІ столітті, тож з цими "туристами" познайомитися довелося), то у ньому не було жодної людини чи тварини - всі спускалися під землю. Років 50 тому в підземелля ще спускалися і самі опішняни, ще раніше, в роки війни, ховалися від німецьких облав та від бомбардування. Нині ходи в аварійному стані і зачинені для відвідування.
А ще місцеві кажуть, що підземелля були настільки широкі, що там могли роз'їхатися дві підводи, ще й вершник головою об стелю не зачіпався. А Лиса гора у селищі – не природньо створена, а утворена з глини та глею, які викидали при побудові підземних ходів.

До 1930-х років по верху гори проходила дорога, по якій возили снопи. Це була окраїна Опішні і називалася вона Лободівським краєм, але все населення вимерло в лихі роки Голодомору.

А неподалік можна знайти надзвичайне джерело – Осикову криницю. Вода в ньому блакитна і має чималий вміст срібла. Тож не дивно, що джерело це вважається цілющим.

Втім, час привернути увагу і до Колегіуму мистецтв, а якщо офіційно – ДСХШІ І-ІІІ ступенів "Колегіум мистецтв у Опішні" ім. В.Кричевського. Фасад навчального закладу прикрашений глиняними відбитками дитячих долоньок - таким ритуалом Колегіум приймає у художники першачків.
"Починаючи з першого класу, наші діти працюють з глиною. Крім предметів державного компоненту введені гончарство та образотворче мистецтво. Останнє у свою чергу ділиться на живопис, малюнок і композицію. У нас навчалися діти з різних областей України. Бажаючих навчатися дуже багато, та через відсутність інтернату зробити зараз це неможливо. Тож чекаємо з нетерпінням здійснення цієї мрії", – розповіла Неля Немерюк. І додала, що кожна дитина у них обдарована, кожен учитель – талановитий, а кожен працівник – творчий.

Глина, з якою працюють учні, видобувається у місцевих кар'єрах. Раніше в Опішні функціонували два потужні заводи художньої кераміки. Один – це нинішній музей Кричевських, другий розташований неподалік Національного музею українського гончарства. Був ще завод "Червоний гончар", від якого нині лишилися лише руїни.

Слід додати, що Музей Кричевських побудований з цегли Троїцької церкви початку ХІХ століття, яка стояла в центрі селища. Її зруйнували у 1930-ті.
У радянські часи в Опішні функціонувало 12 великих підприємств. Місцеві шкодують, що заводи зупинилися, оскільки лише 30% працездатного населення Опішні має роботу. Єдиний завод художньої кераміки, що нині працює, більше нагадує руїну. Величезні ангари пустують, вікна повибивані, близько 10 робітників працюють в одному приміщенні. Біля одного з ангарів лежить купа побитих черепків, біля іншого – глиняні відходи , посередині – велика купа глини. Власник заводу, місцевий приватний підприємець, намагається хоч якось втримати завод на плаву.
Опішнянські гончарні вироби виготовлені з сірої глини, яка не має свинцевих порід та домішок. Сіру глину видобувають у кар'єрах за селом. Вважається, що ця глина має лікувальні властивості.

Опішнянська глина - пластична і еластична. Кожен відвідувач Опішні повинен виліпити власного "дивовижного свистунця": його треба виліпити власноруч, принести додому, стати посеред кімнати, посвистіти на чотири боки і поставити його в таке місце, де ніхто до нього не доторкнеться. Місцеві переконують, що з того часу в оселі запанує здоров'я і благодать.

На базі вже згаданого Колегіуму щорічно відбуваються міжнародні молодіжні гончарські фестивалі. "Цікаво відбувається відкриття фестивалю. За давнім звичаєм, на добро і злагоду в творчих справах ми закопуємо горщик з пшоняною кашою, за допомогою співу голосистих глиняних свистунців відганяємо злих духів, пригощаємо традиційними стравами – узваром і солодощами. А потім відбувається обкурення і розпалювання горна", – розповіла Неля Немерюк.
Слід додати, що у Колегіумі мистецтв функціонує і художньо-етнографічний музей "Відродження". Це музей старожитностей, в якому зберігаються гончарні вироби, посуд, одяг, меблі, які принесли вихованці і працівники закладу. А у підвальному приміщенні облаштовано таку собі галерею мистецтв.

Особливе місце відведене в музеї макітрам. Вважається, що хліб, замішаний у макітрі з опішнянської глини, не черствіє.
Підходимо до велетенської гончарної печі, яку називають горно. Стоїть воно на подвірї закладу. Зроблене горно за тим же принципом, що й у звичайних опішнянських гончарів, але в більших розмірах. Натопити цю піч може лише сравжній майстер своєї справи, досвічений гончар, зробивши ритуальні дії. За бажанням, туристам покажуть піч і розкажуть як нею користуються.

Двері у горна з цегли. Щоб його затопити, необхідно глиною заліпити всі тріщинки та щілинки, лишивши невеликий отвір, щоб підглядати за посудом. "Наголошую, що цю справу може виконати лише досвічений майстер. Перед тим, як поставити посуд в горно, гончар клав спочатку туди гілочку свяченої верби і хрестив піч разів двадцять. Ми і до тепер дотримуємось прадавніх традицій. Так під час відкриття Гончарського фестивалю, робимо обкурення горна. Тобто корифеї гончарства виконують прадавній ритуал. Спочатку вони кладуть гілочку свяченої верби в середину печі, потім з допомогою різнотравя покладеного в куришку роблять обкурення горна, далі освячують його святою водою. Лише потім запалюють", - каже Неля Немерюк.
Вважалося дуже поганою прикметою, коли під час випалювання або вкладання посуду в горно до двору приходила жінка або сторонні люди. У дві грубки необхідно накласти дров і одночасно швидко розтопити. Топити треба лише дубом. Температура в печі повинна складати від 800 градусів. Піч стане аж рожевого кольору, а навколо йтиме запах, ніби від сушених груш чи яблук.

Під час випалювання майстер "прислухається" до виробів, бо посуд починає "розмовляти": гончарі кажуть, що посуд під час випалювання знаходить свою душу. Випалювати треба не менше восьми годин і весь цей час одночасно підкидати дрова в обидві грубки. Підглядаючи у залишену щілинку, майстер чекає, коли вироби стануть "сонячними", і лише тоді перестає топити. Далі кілька днів йшло на те, щоб піч охолола, і лише тоді двері її обережно відкривалися. Втім посуд в цей момент ще настільки гарячий, що навіть у вогнетривких рукавичках пече.
Опішня з щирим серцем та доброзичливою посмішкою зустрічає гостей. Проводжає ж їх такими словами:

"Тому дзвенять в Опішні глеки, тому в нас гніздяться лелеки в гончарнім дивнім нашім краї, бо ця земля голос, душу майстра і Бога має. Тому спішать в наш заклад діти, радіють всі, як не радіти. Все посміхається навкруг, бо сам Господь тут обертає наш гончарний круг."
В матеріалі використані світлини з відкритих джерел.