Спогади переселенки: Вагітна донька сказала, що підвал - це "братська могила" і більше вона туди не полізе

Переселенці. У своїй державі вони не мають домівки. Там, у конфліктних регіонах, вони вважаються зрадниками, тому що покинули домівки і втекли на підконтрольну Україні територію. Тут їх називають зрадниками, бо виходили на референдум, покликали війну, де гинуть кращі сини України. Переселенці ніде не почуваються затишно, та більш за все вони бояться більше ніколи не мати власного дому. У Полтаві знайшла прихисток родина зі Слов'янська. З якими труднощами зіткнулися переселенці при переїзді, хто допомагав заново спинатися на ноги та повірити у краще майбутнє, з'ясовували кореспонденти Depo.Полтава.

"Пригадую, одного разу донька сказала, що більше туди не полізе і назвала підвал "братською могилою"

З Майєю Василівною ми зустрілися надвечір. Вона весела та життєрадісна, розповідає, що після роботи зустрілася з подругою у парку, де вони стали свідками ДТП. Подруга лишилася за свідка чекати приїзду поліції, а Майя поспішила на зустріч до нас. Здавалося б, звичайна жінка, хто скаже, що два роки тому вона з невеличкою валізкою та двома тисячами гривень похапцем їхала у Полтаву, тікаючи від страшних обстрілів. Кілька днів тому жінка відсвяткувала 56-й день народження, уже другий день народження на новому місці.

"До війни була успішним приватним підприємцем, займалася секонд-хендом. Маю двох дочок Інну та Валерію. Обидві працювали бухгалтерами. Коли перед нами постав вибір, куди тікати, рішення прийняли одразу: лишаємося в Україні. Старшому зятеві запропонували роботу автомеханіком у Києві, тож він з дочкою поїхав ще до початку обстрілів. Я з вагітною Інною та зятем лишилися у Слов'янську. Два місяці сиділи у підвалах під час обстрілів. Пригадую, одного разу Інна сказала, що більше туди не полізе і назвала підвал "братською могилою". Відповідно, і ми не лазили, адже не могли її кинути саму в будинку. Дочка віруюча, ходить у протестантську церкву і завжди говорить, що Бог з нею", - починає бесіду Майя.

Майї Василівні через інтернет, у соцмережах, небайдужі пропонували прихисток. Пропозиції переїхати надходили з Таджикистану, Росії, навіть, з Парижу. На диво, від українців пропозицій переїзду надходило мало, та все ж допомогу родини з Полтави жінка наважилася прийняти. Говорить, що дочці невдовзі народжувати, то ж треба було виходити з реальних обставин і їхати недалеко від дому.

"Першого червня я поїхала у Полтаву, хоча не знала, що робити далі. Діти не хотіли їхати до останнього. Мене зустріли незнайомі люди, які через інтернет запропонували пожити у них. Коли їхала, то взяла з собою три вечірні сукні і сланці. Не знаю для чого брала вечірні сукні, мабуть, на той момент цей одяг був мені найціннішим. Пригадую, як тримала у руках невелику валізу, сподіваючись, що невдовзі обстріли закінчаться. Натомість через тиждень у Полтаву приїхали дочка і зять. Найяскравіший спогад з того часу: вони під'їжджають до будинку. Дивлюся, а в машині лежить постільна білизна, прасувальна дошка, побутові предмети. Тоді прийшло усвідомлення, що ми можемо більше ніколи не повернутися додому. У мене трапилася перша неконтрольована істерика", - розповідає Майя.

Дізнаючись, що ми переселенці, з нас перестали брати гроші, навіть, за ліки

Як жити, народжувати, де брати гроші, працювати, Майя не знала. Вона жила у небайдужих полтавців, не мала роботи, підтримки, навіть, поскаржитися на свої проблеми не було кому. Дні, проведені у підвалах, далися Інні важко, у Полтаві її одразу поклали у лікарню. Донька народжувала 19 серпня. За пологи і перебування у лікарні з них не взяли ні копійки.

"Коли ми хотіли віддячити, лікарі образилися. Дізнаючись, що ми переселенці, з нас перестали брати гроші, навіть, за ліки. Пригадую, як лікарка приймала нас вперше, саме вона тоді врятувала Інну і ще не народженого Германа. Пологи приймала ця ж лікарка, Інну ми привезли вночі 18 серпня, а народжувала вона наступного дня. Ця жінка після ночі чергування не пішла додому, вона знаходилася з Інною весь час", - розповіла Майя.

Через два тижні Інна у тяжкому стані потрапляє у лікарню. Лікарі боялися ставити прогнози. На той час Майя уже влаштувалася працювати на Укрпошту. Після роботи вона з двотижневою дитиною на руках мчить у лікарню, де оперують її дочку. Операція тривала близько шести годин. Та врешті доля почала усміхатися родині Майї. Згодом Інна почала одужувати, через два тижні її виписали з лікарні, у Полтаву приїхала старша донька Майї - Валерія. У гуртожиток, де проживала жінка, доньок не пустили, тож винайняли номер у готелі. Коли там дізналися їхню історію, то здали номер, що коштує 250 гривень, всього за 150 гривень на добу.

"Валерія жила тиждень за 150 гривень на добу. У Полтаву ми приїхали з двома тисячами гривень. Завдяки волонтерам склалося враження, що вони не закінчуються. Для нас, жителів Донецької області, прояв такої людяності - аномальне явище. У Полтаві я зіткнулася з таким милосердям, якого у моєму житті ще не було", - говорить Майя.

Я була успішним підприємцем, а нині виживаю

Переселенка зі Слов'янська місяць пожила у небайдужих полтавців, а потім волонтери їй знайшли тимчасову кімнату у студентському гуртожитку. З початком навчального року жінку почали звідти виселяти, але з'їжджати їй не було куди. Згодом волонтерці Маргариті Блам вдалося продовжити гуртожиток:

"Ми пішли у облдержадміністрацію, де зіткнулися не те, що з труднощами, на нас дивилися з повним нерозумінням, подивом. Я розповіла проблему Майї одній чиновниці, яка повідомила, що вона цим не займається. Такої байдужості я не очікувала, адже я теж цим не займаюся. У мене є робота, родина, але ж не можна бути такими кам'яними людьми. Виявилося, що для вирішення проблеми варто було лише набрати номер ректора чи його заступників, і проблема вирішилася. Коли ми з Майєю пішли в університет, нам одразу сказали, що проживання у гуртожитку продовжили."

Минулого року Майя платила за кімнату 560 гривень, нині - 1150. На Укрпошті зарплата маленька, на руки отримує 1300 гривень. Цих грошей не вистачає, тож вона підробляє: продає одяг через інтернет, прибирає квартири. Останнім часом, щоправда, з підробітками складно, люди збідніли. Від держави щомісяця надходить допомога у розмірі 442 гривні.

"Завдяки відкладеним заощадженням, до серпня я зможу платити за гуртожиток. А що буде далі, не знаю. Я навіть не хочу про це думати. Нещодавно була вдома у Слов'янську. Ми хочемо повернутися, але бізнесу у мене вже немає, а кредит не дадуть. Я була успішним підприємцем, а нині виживаю. Речі купую тільки з секонд-хенду", - розповіла Майя.

Мій зять - росіянин, але лишився жити в Україні

На допомогу місцевої влади переселенка не розраховує. Говорить, що у міській раді лише одного разу видали памперси для маленького Германа. Ще й не хотіли їх віддавати Майї, мовляв, нехай мама хлопчика сама приходить отримувати допомогу. Про те, що Інна у лікарні ніхто й слухати не хотів. Все ж, непорозуміння вдалося залагодити, і обіцяні памперси маленький Герман отримав.

Жінка вдячна волонтерам "Червоного Хреста", які допомагали речами, памперсами та іграшками. Наразі Інна з чоловіком знову живе у тих людей, котрі покликали їх зі Слов'янська у Полтаву. Раніше винаймали квартиру, але платити дорого. Зять Майї росіянин, тож його офіційно на роботу не беруть. Він перебивається підробітками. Інна теж без роботи не сидить, працює в інтернеті.

"У Слов'янську я маю будинок, але не можу туди повернутися. У Полтаві ми переселенці, а там - місцеві жителі. Мені не буде на що жити. У Слов'янську в пріоритеті стоїть надання роботи переселенцям з зони АТО. У місцевому центрі зайнятості говорять, що не знайдуть мені роботу. Я у своєму місті буду безробітною. Крім того, боюся, повертатися у Слов'янськ, а раптом війна знову туди повернеться. Назад, у Полтаву, нас уже ніхто не прийме, ліміт милосердя у місцевих вичерпується. У Слов'янськ їжджу раз на 2-3 місяці, приберу в будинку, наведу лад у дворі. У рідному місті до мене ставляться по-різному. Переселенці з Донецька налаштовані дуже агресивно, певне коло знайомих при зустрічі перестали з мною говорити і вітатися. Я теж не намагається заговорити, кожен з нас зробив свій вибір. Мій зять - росіянин, але лишився жити в Україні", - пояснює переселенка.

Історія кожної родини переселенців окрема та унікальна. Хтось їхав на кілька тижнів і встиг лише взяти документи, хтось вивозив з дому меблі. Але кожен з них - їхав у невідоме, аби почати життя з чистого аркуша. Історія Майї, здавалося б, одна з сотень. Проте стискається серце при думці: що її чекає далі. Про своє майбутнє вона говорити боїться, але не опускає руки і не припиняє усміхатися. Єдине, у чому вона впевнена: її життя ніколи не буде колишнім.

Маргарита Блам розповідає: одного разу вони з Майєю сиділи у парку на свята, пролунав феєрверк і Майя здригнулася, наче по ній струм пройшов. Спогади все життя переслідуватимуть тих, хто у підвалах-"братських могилах" переховувався від страшних обстрілів.