ЧС 2018
Вибори-2019
Онлайн
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Режисер Сергій Павлюк: "В постановці я хотів показати гетьмана Мазепу людиною"

Режисер Сергій Павлюк: "В постановці для мене головне завдання: показати гетьмана Мазепу людиною"
Depo.
10 вересня 2015 12:00
ФОТО: depo.ua
Режисер Сергій Павлюк: "В постановці я хотів показати гетьмана Мазепу людиною"
Режисер Сергій Павлюк

У Полтавському театрі імені Миколи Гоголя розпочалася робота над новою виставою "Остання любов Гетьмана" за п'єсою Анатолія Крима. Для цієї постановки запрошено режисера Херсонського академічного обласного музично-драматичного театру ім. М. Куліша Сергія Павлюка. В театрах України він поставив 56 різножанрових вистав.

Поговорити про роботу над постановкою, режисерські будні та особисте бачення постаті Мазепи до Сергія Павлюка завітали кореспонденти Depo.Полтава. Натхненний бесідою режисер виявив бажання розповісти про дитячі мрії, які ніколи не повіряв журналістам. "В дитинстві мріяв бути пожежником, мене вабить вогонь. Сам не знаю звідки у мене така любов до вогняної стихії. Я народився 22 грудня, і батьки розповідали, що маму везли народжувати по засніженій дорозі на червоній пожежній машині."

Режисер Сергій Павлюк - фото 1

В одному з інтерв'ю Ви говорили, що працюючи сесійно в театрах Вам завжди таланить з одним актором, який уміє працювати і Вас розуміє. Чи знайшли такого тут, серед гоголівців?

- З певними натяжками їх аж три. Перший - Василь Григорович Голуб. Це один з небагатьох колосальних акторів старшого покоління, з якими мені доводилося працювати, який має потужну школу. Крім того, попри вік та роботу, він залишається людиною. Старше покоління у Полтаві мені імпонує, з ними подобається працювати. Другий і третій актори - Богдан Чернявський та Олександр Любченко. Цих акторів не треба "розводити", вони працюють в команді, тримають партнера, грають і щось постійно пропонують. Проте Василь Голуб став для мене приємним полтавським відкриттям і вдало підібраною роллю для постаті Мазепи.

Режисер Сергій Павлюк - фото 2

Як Ви підбирали акторів? Вам хтось допомагав, радив?

- Нас, запрошених режисерів, більше називають "варягами". Приїхав, поставив, поїхав. Це слово "накинув" художній керівник Коломийського театру Дмитро Чиборак, назвавши мене "варягом". З того часу й причепилося. Що стосується поставленого питання, мені, звичайно, допомагали. Я говорив з керівником літературної частини, з директором, з головним режисером, багато радилися, дивилися фотографії. Дуже складно приїхати і, пальцем тикаючи в небо, вибирати артистів. Як на мене, то у цій постановці на 80% вдалий підбір акторів. Вперше я приїхав з ідеєю, що на роль Мотрі має бути молода дівчинка, і мені показували доньку одного актора. Але згодом я зрозумів, що маю мало часу на виховання молодої акторки і, подивившись три вистави, ми вдало обрали Олександру Галатченко. Вона професійніша актриса і гарно виглядає на сцені. До речі, я не планував вводити маленьку Мотрю, але Саша сказала, що має дуже схожу на неї доньку. Я люблю прислухатися до акторів, тож маленька Мотря - учасниця вистави - це ініціатива матері.

Режисер Сергій Павлюк - фото 3

Виставу "На великій дорозі" Ви поставили практично за участі акторів-аматорів. Як зараз ставитеся до подібних авантюр?

- Вистава "На великій дорозі" - це молоді актори театру: хтось прийшов з училища, когось взяли з вулиці. Зараз вони виросли та стали хорошими акторами, які розвиваються і ростуть. На їхнє місце прийшли молоді актори, з якими я минулого року відкрив свою майстерню, де виховую молоде покоління. В майстерні витрачаю свій час, не отримуючи за це кошти. Там я працюю з акторами на свій страх і ризик, допомагаю їм розвиватися, створюю з ними моновистави. Ця робота стосується не лише молодого покоління, а й старшого, особливо жінок. Вони, на жаль, мають не так багато можливостей працювати у виставах, тому що в театрі заведено більше чоловічих головних ролей.

Режисер Сергій Павлюк - фото 4

Чому вирішили відкрити власну майстерню, адже маєте основну роботу та багато подорожуєте "варягом"?

- Поясню двома аспектами. Перший: коли я їду на роботу "варягом", то активно працюю місяць-півтора, а коли повертаюсь додому, у мене з'являється багато часу. На постановку однієї вистави витрачаю 4-5 годин на день, і в мене лишається багато часу для того, аби впадати в депресію. Найстрашніші дні для мене - понеділки. Чим більше я працюю, тим мені легше. І другий аспект: у Херсонському театрі я виховую своїх акторів, котрі будуть працювати у великих виставах. Основна публіка іде на велику сцену, а у майстерні актори перевіряють свої можливості і розвиваються на глядачах, працюючи тет-а-тет у одному з найскладніших жанрів - моновиставі. Не кожен народний артист може дозволити собі сміливість зробити моновиставу. А тут я свідомо кидаю молодь на амбразуру: виживеш - підеш далі, не виживеш - будеш працювати, але користі поки що не буде, пізніше ще раз спробуємо. Я не люблю ставити хрест на людях, особливо на акторах, і постійно на цьому обпалююся. Трапляються істерики, депресія. Це нормально: актори, як говорив Костянтин Станіславський - "сукіни діти". Проте я хочу вірити, що в театрі можна працювати щиро, з любов'ю і душею, без скандалів, без палиці.

Наразі, єдиний театр, де я працював без палиці, - Іжевський, під час постановки "Чайка". Основний конфлікт режисера з акторами - це амбіції, хворі амбіції, недолугість і неусвідомлення того, що ти ще нічого не вмієш. Як говорив доктор Хаус: "Гірше профнепридатного є людина, яка про це не підозрює". Це одна з основних тез, якими я керуюся, саме тому я розвиваюся, багато читаю, дивлюся, ставлю. Забігаючи наперед скажу: до 2016 року у мене буде 60-а прем'єра за 10 років режисерської діяльності, враховуючи перші два роки, коли я робив по три вистави. Зараз встигаю поставити до 9-10 прем'єр на рік.

Режисер Сергій Павлюк - фото 5

 У Полтаві встигли застосувати палицю?

- На жаль, так. Я поважаю людей, котрі віддають себе мистецтву, а от ледачості не приймаю. Приїхав новий режисер, можливо, ви чогось нового навчитеся. Звичайно, можна пояснити доволі просто: за зарплатню актора особливо проявляти ініціативу немає сенсу. З одного боку їх розумієш, бо у кожного сім'ї, якісь підзаробітки. Але завжди хочеш, щоб вони прийшли з палаючими очима, просто працювали "від" і "до". Зараз дивлюся на них і не можу пред'явити претензій конкретному актору, але загальна атмосфера не зовсім робоча. Тоді я починаю заводитися, бо хочу, щоб робота була в кайф. Коли бачу, що якійсь людині "по барабану", не можу не реагувати. Я ще молодий режисер і не навчився абстрагуватися від людей, яким "пофіг". Вчора я зірвався, бо стало прикро за свої старання. Етика Станіславського часто відсутня в театрі за рахунок відсутності акторського благоустрою, відсутності акторської школи. Звичайно, я вдячний акторам старшого покоління, які для мене є еталоном. А можливо проблема в мені, як режисері, який не може "зарядити" акторів до роботи? Значить, мені ще треба вчитися, що я і буду робити.

Режисер Сергій Павлюк - фото 6

Раніше Ви казали, що глядачам до вподоби Ваші комедії. Ви ж, навпаки, їх не полюбляєте. Яким постановкам віддаєте перевагу?

- Мій улюблений жанр - трагіфарс. Саме там я поєдную красиву форму зі Станіславським і його психологічним театром. Актору дозволяється дуркувати на сцені, і він від цього отримує задоволення. Через це дуркування ми приходимо до страшного і трагедійного фіналу. На контрасті фарсу трагедія робиться ще страшнішою. По суті, те, що відбувається у нашому житті протягом останніх кількох років,  - це фарс, на фоні якого люди гинуть, ллється кров і грані немає.

Часто чую: "Навіщо зараз пригнічувати людей трагедією?" Звичайно, глядачі легше йдуть на комедію, але не адміністраторам вирішувати, що люди хочуть. Говорять, що на сцені "рулять" світловики, а в театрі - адміністратор, який продає виставу. Він є посередником між театром і глядачем, і легше продати комедію. Мені дуже подобається постановка "Страшна помста" за Миколою Гоголем. Ця робота для мене була колосальною, і тематика піднята, але хтось вирішив, що люди на неї йти не хочуть. Виставу брали в репертуар раз на рік. Зараз актори звідти пішли, і відновлювати її немає сенсу. Мені легше поставити нову роботу, аніж відновити або повторити попередню. Дуже гарний момент з цієї постановки - ми з балетмейстером Юрієм Бусом за один тиждень від початку до поклону зробили всю виставу. Зараз я працюю з акторами, щось додаю, але кістяк створений за тиждень.

Режисер Сергій Павлюк - фото 7

 У кожного митця є твір, картина, пісня чи театральна постановка, яку він вважає своєю найкращою роботою, де йому вдалося стрибнути вище своєї голови. Чи є така вистава у Вас?

- Я завжди незадоволений своїми роботами, але скажу так: дуже гарною є перша вистава "Дума про братів Неазовських" за Ліною Костенко, потужною вийшла "Вій", в Херсонському театрі відзначу виставу "Фаворит". Я постійно знаходжуся в пошуку, шукаю себе і свій стиль. Інколи повторююсь і називаю це своїм почерком. "Дума про братів Неазовських", "Вій", "Страшна помста", "Наталка-Полтавка", "Маруся Чурай", "Остання любов Гетьмана" - роботи, об'єднані українською тематикою. Одна з моїх найпотужніших робіт, "Калігула" за Альбером Камю, поставлена в переламний період моєї творчості у Рівненському театрі. Потім я вийшов на інший рівень психологічного театру, і у постановці "На великій дорозі" почав працювати з актором, якого уже не ховав за музичним оформленням, за режисерськими формами. На сцені у маленькому просторі працювало 12 акторів, і я вважаю цю постановку однією з найдушевнійших моїх робіт.

Режисер Сергій Павлюк - фото 8

Ваше основне місце роботи - Херсонський театр, проте Ви багато подорожуєте як "варяг". З яким театром вдалося найбільше потоваришувати?

- Саме поняття "товаришувати з театром" - специфічне. Я з людьми не дуже товаришую, у мене друзів майже немає. Є театр, де я люблю працювати - це Миколаївський, мені імпонує Рівненський театр, я в захваті від роботи в Іжевському театрі. За кордоном вдалося працювати в театрах Румунії, Росії, Білорусії. Улюбленого театру не маю, але є бажання працювати і хотілося, щоб були цікаві люди. Не фанати своєї справи, бо фанатизм для мене неприйнятна річ, і люди стають відгородженими. Коли був молодим режисером, то кричав на акторів, що спочатку робота, а потім сім'я і друзі. Поступово я зрозумів, що служити можна, але не прислужувати - тим більше, якщо театр любить тебе менше, ніж ти його.

Режисер Сергій Павлюк - фото 9

В одному з інтерв'ю Ви говорили, що постановки, які вважаєте вдалими, створили з художниками Сергієм і Наталією Ридванецькими. Дослівно: "Ми говоримо однією мовою мистецтва". Кого ще можете назвати своїми однодумцями?

- Хореограф Юрій Бус. Ми знайомі уже 8 років, і протягом цього часу я виховую в ньому режисера по пластиці. Ми працювали в Білорусії, Росії, були в Луганську у минулому році і до Полтави теж приїхали разом. Певні люди є, але, все ж таки, зупинимося на Ридванецьких - це люди від Бога, духовно чисті. Ми познайомилися в Черкаському театрі і "прилипли" один до одного. На мене справив враження директор Полтавського театру Олексій Андрієнко, якого дуже поважаю як людину. Він - Людина в розумінні доброти, позитиву і навіть скромності. Ми - люди творчі, амбіції і пафосність нам притаманна. Іноді, коли розмовляю, ловлю себе на пишномовності, намагаюся цього не робити, контролювати, але воно лізе з мене. По суті, я продаю повітря, нічого не створюю. Я, як людина, яка виросла в селі, знаю, як працювати руками, вилами, лопатами. Зараз я нічого не створюю, але, з іншого боку, повертаюся з репетиції, мозок кипить. Після прем'єри, коли бачу, як глядач сміється або плаче на виставах, як він виходить зі світлим обличчям, тоді я усвідомлюю, що чогось вартий. За кілька показів знову починаю відчувати себе непотрібним, впадаю в депресію. Тож потрібно більше працювати над собою, над своїми постановками.

Взагалі в театрі мало щирості, так само, як і в політиці. Лицемірство присутнє в нашому житті, і це одна з основних причин, чому в мене немає друзів, і я мало спілкуюся з людьми. Я їм не вірю: хочу вірити, але не можу, завжди шукаю підступ. Тому іноді виглядаю нудним і зоряним, а дехто вважає ще й пафосним. Трапляється, що ти говориш одне, а потім це буде перефразовано, і твоя щирість виявиться нікому не потрібною. Маніпулювати людьми я не вмію і не хочу, єдині, ким я маніпулюю, це актори - для того, щоб викликати в них емоції. Щоб актори почали гарно працювати є два варіанти: або закохати їх у тебе, або змусити їх тебе ненавидіти. Коли перший спосіб не вдається, вдаюся до другого, а потім роблю так, що негативна емоція стосовно мене після прем'єри переростає у захват. Доводиться говорити акторам, що я буду їх ображати не як особистостей, а як професіоналів. Вони не відповідають моїм вимогам, я їх ображаю, а потім ніч не сплю, і наступного ранку вибачаюсь. Я не знаю як можна нести зі сцени людяність, якщо людяності немає в тобі.

Яке у Вас особисто ставлення до Мазепи?

- Прекрасне.

Яким Ви його бачите?

- Людиною. Людиною, яка народилася і яка померла. Людиною, яка робила помилки, усвідомлювала їх і намагалася їх виправити. І, найосновніше, у мене він має покаяння. Те, що я ставлю, - це художній твір про історичну особистість, про його реальну любов до молодої дівчинки, хрещениці. І для мене головне завдання - зробити Гетьмана Мазепу людиною, яка кається. У виставі будуть зачитані два листи Мазепи до Мотрі, ми віднайшли думу Мазепи, де він розмірковує про хіть. Ця дума написана після того, як він відіслав Мотрю від себе, у нього вже смерть за плечима, а тіло ще про хіть думає. Зважаючи на нинішні події в Україні, люди виживають, і їм потрібна людяність, а не ікони. Ікони - в церкві, а герої мають бути людьми, щоб за ними інші тягнулися. Щоб людина знала: коли я сумніваюся - я роблю помилки, але я усвідомлюю і перетворююся. Герой має бути не від початку і до кінця, ми маємо бачити, як він народжується. Він - це людина, яка робить помилки і намагається їх виправити, якщо не вдається - він просить за це пробачення. От про що моя вистава. Зараз іде війна і я не розумію, навіщо людей ще більше збивати головами.

Більше цікавого читайте на Depo.Полтава.