Піраміди та таємничі скарби: Гід мальовничими куточками Полтавської області

Полтавщина багата видатними пам'ятками та дивовижної краси місцями. Таємничі скарби, пишні гаї, унікальні парки та навіть піраміди - тут кожен куточок має свою неймовірну історію

Полтавський край – неймовірне місце, що славиться своєю історією, колоритною кухнею та традиціями. Окрім того, тут багато історичних пам'яток та унікальних споруд, а милуватися пишними гаями та полтавськими парками можна нескінченно.

Щороку Полтавщина продовжує дивувати новими, незвіданими цікавинками. Тут все ще продовжуть знаходити древні скарби, а місцеві піраміди, музеї та заповідники щоразу заворожують око, наче вперше.

Depo.Полтава пропонує "онлайн-мандрівку" найвидатнішими куточками області, що зацікавить не тільки туристів, а й "корінних" жителів.

Миргород

Курортний парк

Курорт "Миргород" розвивався на початку XX ст., а почалося все з нестачі питної води у Миргороді. У 1912 році було пробурено артезіанську свердловину, з якої і почало бити потужне джерело, до 33 тисяч відер за добу. Свердловину вирішили спочатку засипати, тому що вода була солонувата і з неприємним запахом. А потім почали використовувати воду для пожежного двору та лазні. Користуючись водою, мешканці міста помітили, що після прийому декількох ванн, у них почала пропадати ломота в суглобах, покращувалось загальне самопочуття. І ці чутки швидко розповсюджувались по всій окрузі. У зв'язку з цим земський лікар І. А. Зубковський неодноразово направляв воду на обстеження в лабораторії Харківського, Катеринославського, Київського політехнічних інститутів та у військово-медичну академію Петербурга. Усі аналізи миргородської води дали близькі за значенням результати і показали, що вона належить до слабкомінералізованих хлоридно-натрієвих вод.

11 серпня 1915 року медична рада визнала мінеральну воду миргородської свердловини лікувальною і дозволила використовувати її для зовнішнього застосування (у вигляді ванн). Завдяки ініціативі й наполегливості І. А. Зубковського 15 квітня 1917 р. було відкрито водолікарню в пристосованому для цього приміщенні міської лазні. Так розпочався перший курортний сезон і з цього часу пішов відлік історії миргородської оздоровниці. Вже за перші місяці лікування пройшли 585 хворих (було відпущено 19534 ванни).

У 1919 р. декретом Ради Народних Комісарів було проголошено заснування курорту "Миргород". Сьогодні "Миргородкурорт" за всіма показниками є лідером санаторно-курортної сфери нашої держави. Всі його оздоровниці мають вищий рівень акредитації. По обидва боки річки Хорол розкинувся курортний парк, де розміщуються кращі бальнеологічні санаторії. На березі річки обладнаний пляж, також тут встановлено пам'ятник засновнику курорту, лікарю і громадському діячеві Івану Зубковському.

Миргородська калюжа

Миргородська калюжа - ставок в центрі міста, якому більше 200 років. Розташований він неподалік від Успенської церкви. Прославилася пам'ятка завдяки письменнику Миколі Гоголю: "Прекрасна калюжа!", – захоплювався він у "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". З легкої руки Гоголя калюжа на всю площу, а точніше ставок, став однією з головних пам'яток Миргорода.

До 200-річного ювілею Гоголя, у 2009-ому році, тут йому відкрили пам'ятник, який досягає висоти трьох метрів. Навколо калюжі збудували набережну, на якій встановлені скульптури літературних героїв Гоголя. Автор композиції - скульптор Д. О. Коршунов. Тут можна помилуватися на самих Івана Івановича та Івана Никифоровича, а також на Хлестакова, коваля Вакулу з Оксаною, і, звичайно, на Солоху, Пузатого Пацюка та інших.

Секрет не висихання калюжі спекотної літньої пори і її не замерзання взимку, на початку ХХ століття "розгадав" І. А. Зубковський, вказавши причиною цього те, що "живлять" калюжу підземні водяні ключі. Нині калюжа знаходиться дещо в іншому місці, ніж у часи Гоголя та Зубковського, але не висохла вона і в наші дні.

Музей кераміки

Миргородський музей кераміки розташований в колишній будівлі Миргородського керамічного технікуму, що був створений в 1896. Там виготовляли порцелянові, гончарні, фаянсові та теракотові вироби.

Музей кераміки виконаний у стилі французького ренесансу, тут зібрані унікальні вироби з Китаю, Франції, Ірландії, Італії, Японії, фарфор Копенгагена, український фаянс, роботи Мейсена, Веджвуда. Основу композиції миргородського музею кераміки склали 20 великих композицій роботи скульпторів Е. Фальконе, А. Адамсона і Ф. Гордєєва, які були передані музею від Імператорського фарфорового заводу за наказом царя Миколи II.

Фото: Миргородський художньо-промисловий коледж ім. М. В. Гоголя

Деякий час музеєм завідував художник А. Сластіон, він вніс в експозиції зразки українського гончарства, вишивки та ткацтва. У музеї представлено іконостас 1902 року, який привезений зі Свято-Успенського собору в Миргороді.
На сьогодні Миргородський музей кераміки входить у перелік найцікавіших музейних зібрань України.

Великі Сорочинці

У Миргородському районі розташоване також село Великі Сорочинці. Тут щорічно проходить славнозвісний Сорочинський ярмарок, що з 1999 року отримав статус загальнонаціоного заходу.

Прославив село Микола Гоголь, адже саме тут, в будиночку, який на початку XІХ століття належав відомому тоді на Миргородщині лікареві Трохимовському, і народився майбутній письменник. З 1951 року у Сорочинцях відкрили літературно-меморіальний музей М. В. Гоголя.

Опішня

Національний музей-заповідник українського гончарства

У 1986 році в Опішному було засновано Музей гончарства, на базі якого через три роки, за постановою Ради Міністрів України, почав створюватися Державний музей-заповідник українського гончарства.

Тут зібрана унікальна колекція виробів з кераміки, яка налічує понад 30 000 експонатів. Окрім того, в музейний комплекс входить вціліла будівля земської навчальної школи з горнами, яка була побудована ще в 1916 році, як зразок українського модерну. Автором проекту був український скульптор Василь Кричевський.

Частина експонатів музею гончарства розташована просто неба, при опішнянському музеї гончарства функціонує бібліотека та архів гончарства, дослідницькі центри гончарства та кераміки. Щороку фондові збірки поповнюють близько 2 тис. нових експонатів.

Пирятин

Березова Рудка, піраміда Закревських

Березова Рудка - село в Пирятинському районі, засноване в 1717 році гетьманом Іваном Скоропадським. У 1752 році село у нащадків гетьмана викупили Закревські і зробили своїм родовим помістям. Виначною пам'яткою Березової Рудки є дев'ятиметрова піраміда, яку у 1898-1899 році збудував зять Петра Столипіна, колишній посол РІ у Єгипті Ігнатій Закревський.

Раніше споруда являла собою пірамідальну каплицю, всередині якої знаходився хрестоподібний склеп з чотирма нішами, у двох з них знаходилися тіла померлих батьків Гната. Для спорудження піраміди використовували матеріали, привезені з Африки. Біля входу було встановлено статую богині Ізіди, створену приблизно в другому тисячолітті до нашої ери.

А у 1917-ому до влади прийшли більшовики і вчинили стосовно пам'ятки архітектури справжній вандалізм. Останки померлих вилучили з цинкових гробів і викинули у рівчак, неподалік сільського цвинтаря. Обдерли фрески і письмена, викинули древню статую богині. Після Другої світової війни в приміщенні обладнали склад молокозаводу. У 80-ті роки піраміду хотіли прибрати, але не подужали – настільки міцна споруда.

Кобеляки

Комендантівка, піраміда-усипальниця

Інша полтавська піраміда знаходиться в селі Комендантівка Кобеляцького району. Їдея її будівництва належала Олександру Білевичу, чий дворянський родовий маєток знаходився у Комендантівці. Білевич був офіцером у російському морському флоті, брав участь у російсько-турецькій війні, воював на Балканах. Захопився пірамідами, коли в 60-х роках XIX століття перебував у Єгипті, в складі обмеженого контингенту російських військ.

У 1864 році Білевич вирішив спорудити Софіївську церкву у вигляді трьохярусної піраміди. У першому ярусі, де були іконостас і вівтар, проводили богослужіння. 15-метрову споруду (найвищу серед трьох європейських пірамід) увінчував хрест.

Для зведення міцної споруди, з товщиною стін що сягають 1,5 м, Білевич використав старий та майже забутий спосіб особливого приготування розчину з вапна, який надалі зміцнив її на довгі роки. Для змішування вапна й піску, замість води він добавляв кров щойно забитої великої рогатої худоби, з додаванням до цього будівельного розчину білків із курячих яєць. Отримання необхідних складових потребувало часу, що і відбилося на термінах будівництва усипальниці - піраміди.

У рік початку військових дій Росії проти Османської імперії, раптово захворіла та померла дружина Білевича – Софія. Поховав він кохану в одному з похоронних залів родової усипальниці, а у 1916-ому в піраміді поховали і самого Олександра Білевича.

Після революції 1917 року церкву пограбували, пристосувавши примішення під склад добрив. Лише наприкінці минулого століття були спроби відродити храм-піраміду та богослужіння, але довести розпочате до кінця не вдалося.

Гадяч

Ландшафтний парк

Гадяцький регіональний ландшафтний парк був створений у 2012 році, розташований він в Гадяцькому районі, поблизу правої притоки р. Псел. Площа парку – близько 23 тис. га.

Завдяки відсутності на території великих промислових центрів, його рослинний і тваринний світ багатий своїм різноманіттям. Ландшафтний парк справді унікальний – тут розташована єдина в Лівобережному лісостепу ділянка ялівцевого лісу, вік деяких екземплярів досягає 100 років.

Велику цінність представляє і ділянка змішаних лісів в районі села Вельбівка. Тут зростає близько сотні рослин, які охороняються Червоною книгою України. На території регіонального ландшафтного парку знаходиться Гадяцький санаторій. Розташований він в урочищі Галочка, де зростає реліктовий дубовий гай, вік якого близько 200-300 років.

Парк об'єднує ряд щільно розміщених, часто незначних за площею, існуючих природно-заповідних територій і вирішує проблему збереження біорізноманітності суміжних, не менш цінних природних екосистем Гадяцького району.

Парк містить чотири унікальні природні угрупування:

-Мішані ліси поблизу с. Вельбівки – місце зростання рідкісних бореальних видів рослин, багато з яких занесені до Червоної книги України (плаун колючий, верес звичайний, веснівка дволиста, котячі лапки дводомні, зимо любка зонтична і т.п.).

-Луки з мільйонами природних гладіолусів – косариків тонких, тисячами орхідей й іншими рідкісними рослинами. На чисельних старицях та водних плесах серед заболочених ділянок виявлені угрупування рідкісних і красивих водних рослин – латаття біле і сніжно-біле, водяна сосонка та ін.

-Єдину в Лівобережному лісостепу ділянку ялівцевого лісу, вік окремих особин сягає 100 років.

-Унікальну ділянку дубового лісу на території заповідного урочища "Галочка", де знаходиться Гадяцький санаторій. Вік дубів 200-300 років. Про наявність подібної ділянки в інших місцях України невідомо.

Гадяцький суперслід

Іншою цікавинкою у Гадячі є "гадяцький суперслід" - 100-кілограмовий валун з червоного граніту зі слідом, який нагадує відбиток ноги людини 38-39 розміру. Цю цікаву пам'ятку Микола Торяник знайшов у 2006 році, в глиняному кар'єрі під Гадячем. Вік "знахідки" - близько 20 млн. років, хоча наукового обґрунтування виникнення відбитку на граніті немає.

Камінь довго лежав без потреби у геолога Полтавського управління геофізичних робіт, і лише коли валун відмили для поповнення "кам'яної" колекції, була помічена його унікальність. "Суперслід" - так було вирішено охрестити знайдений камінь, його незвичайність – у походженні.

Формування червоного граніту проходило мільярд років тому, а температура плавлення каменя перевищує 1000 °С. Тому допустити, що "слід" на камені утворився під час затвердіння граніту - неможливо, як і стверджувати, що його залишили на вже твердому камені. Сам Торяник не виключає втручання навіть позаземних цивілізацій. Говорять, слід має потужне біополе загадкової конфігурації.

Диво-камінь представляв Полтавську область у всеукраїнському конкурсі "7 природних чудес України" і потрапив до сотні дивовижних творінь природи.

Диканька

Бузковий Гай

Бузковий Гай розташований на південній околиці Диканьки. З 1969 року ця місцевість - ботанічна пам'ятка природи. Закладений Бузковий Гай на початку XІХ ст., його площа – близько 2 га.

Створений він у кар'єрі, завглибшки до 5 м., з якого брали глину для цегельного заводу міністра внутрішніх справ Російської імперії Віктора Кочубея.

За легендою, рід Кочубеїв страждав від туберкульозу і лікар порадив графу Кочубею посадити для його невиліковно хворої дочки Ганнусі бузковий гай, щоб його повітря хоч трохи продовжило її життя. Саджанці привезли з різних куточків Європи. Коли гай зацвів, він виглядав так чудово, що дочка, здавалось, почала одужувати. Але зів'яло море квітів і згасло й життя дівчини. А душа її залишилась у бузковому гаю, де кожної весни солов'ї співали їй найкращих пісень.

На сьогодні збереглося всього п'ять сортів бузку, але завдяки великій площі гаю її називають найбільшою у світі. Кожну весну, під час цвітіння бузку, Диканька стає місцем туристичного паломництва. Щорічно в середині травня проходить традиційне свято "Пісні Бузкового гаю". А ще, існує повір'я, що тут можна знайти квітку щастя. У неї п'ять пелюсток, замість чотирьох звичайних. В того, хто знайде таку, загадане бажання обов'язково збудеться.

Кочубеївські дуби

Кочубеївські дуби – одне зі ста чудес природи України, пам'ятка природи вікових дерев, яка охороняється Законом України з 1964 року. Це чотири велетенські дуби, віком близько 800 років та висотою у 20-22 метри. Вони залишились від дубової алеї, яка прикрашала в'їзд до першої садиби Кочубеїв.

Офіційна документація стосовно дубів почалася лише в 30-40-х рр. ХХ ст. На той момент було зареєстровано п'ять дубів. Найбільшим серед них був дуб Мазепи або, як його ще називали, Маріїн дуб. Він ріс неподалік дзвіниці Миколаївської церкви і пов'язувався з місцем зустрічі закоханих Мотрі та Мазепи, різниця у віці яких сягала 50 років.

Дуб кілька раз палився блискавками, а потім постраждав від людей - пастухи на вершині стовбура пекли картоплю. 1934 році в Марїїн дуб черговий раз попала блискавка, від якої він згорів. Врешті-решт стовбур повністю обвуглився, а те що від нього залишилось спиляли та передали Полтавському краєзнавчому музею, там він лежав до війни. Коли німці відступали - спалили та пограбували музей, але дуб Мазепи як цінну сировину наказали вивезти до Німеччини.

Хто посадив кочубеївські дуби - достеменно невідомо. Існує декілька версій. Згідно з однією, дуби як алею ніхто не саджав, а Кочубеї тільки прорубали рівні просіки по обидва боки від дубів для проїзду. За іншою версією, дубова алея, яка прикрашала в'їзд до садиби Кочубеїв, була посаджена полтавським полковником Іваном Іскрою і генеральним суддею Василем Кочубеєм до Дня народження останнього, ще до Полтавської битви.

Тріумфальна арка

Тріумфальна арка - одна з пам'яток архітектури ансамблю садиби Кочубеїв у Диканці. Вона побудована у 1820 році, коштом власника диканського маєтку князя Віктора Кочубея, в пам'ять про відвідання родинного кочубеївського гнізда російським імператором Олександром І.

Арку вважають єдиною пам'яткою на землях сучасної України, пов'язаною з увічненням пам'яті про війну і перемогу над вояками Наполеона у війні 1812 року. Автором проекту деякі дослідники називають відомого архітектора Луїджі Руска, а зведена споруда на зразок римських тріумфальних арок. Вона має вісім колон, а висота Тріумфальної арки – близько 11 метрів.

У 1944 році комісія дійшла висновку, що арка потребує невідкладного ремонту. Невдовзі інженери провели обстеження та виготовили проект її реставрації, однак далі цього справа не пішла і пам'ятка продовжувала руйнуватися.

Восени 1953 р. голова виконкому Диканської районної ради депутатів трудящих П. І. Опришко прийняв рішення розібрати Тріумфальну арку. Однак, у листі виконком заборонив ці дії і повідомив, що у 1954 році з державного бюджету будуть виділені необхідні асигнування на виконання реставраційних робіт на пам'ятці.

Арку таки почали реставрувати, однак у повному вигляді не відновили, оскільки на час реставрації повністю були втрачені бронзові барельєфи, які її первісно прикрашали.

Шишаки

Гоголеве, Національний музей-заповідник М.В. Гоголя

Національний музей-заповідник М.В. Гоголя входить до Всеукраїнського туристичного маршруту "Гоголівські місця на Україні". Музей-заповідник являє собою комплекс архітектурних і ландшафтно-природних об'єктів, що дають уявлення про епоху, в якій жив письменник: батьківський будинок, флігель, парк-сад з малими архітектурними формами, ставки, могила батьків М. В. Гоголя.

Заповідник є пам'яткою архітектури національного значення і занесений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. До 200-річчя письменника у його садибі провели масштабну реконструкцію.

Лубни

Мгарський монастир

Спасо-Преображенський Мгарський монастир розташований неподалік міста Лубни, на правому березі Сули, у с. Мгар. Заснований він у 1619 році на кошти княгині Раїни Могилянки-Вишневецької і збудований митрополитом Ісаєю Копинським (тоді ігуменом Густинським і Підгорським).

Архітектурний ансамбль Мгарського монастиря включає Спасо-Преображенський собор, дзвіницю, церкву Святого Афанасія, будинок ігумена, Благовіщенську церкву, корпус келій XVIII століття.

За легендами, монастир на цьому місці існував ще до татарської навали XIII століття. В 1692 році на місці дерев'яної церкви, на кошти гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи і за проектом талановитого віленського зодчого Іоганна-Баптиста Зауера (автора Троїцького собору в Чернігові), був збудований кам'яний Спасо-Преображенський собор. Поруч із храмом височіє будівля дзвіниці. Вона споруджувалася пізніше, ніж собор, - з 1785 року, і виконана в стилі класицизму.

Історія Мгарського чоловічого монастиря тісно пов'язана з ім'ям патріарха Афанасія III. По дорозі з Москви до Константинополя святитель серйозно захворів і змушений був зупинитися у Мгарському храмі. Відчувши близький кінець, патріарх виявив бажання бути похованим у монастирі. У квітні 1654 року він помер, його поховали в кам'яному склепі біля церковних воріт у сидячому положенні, як велить грецький звичай. Така похоронна поза була нехарактерною для Русі. З того часу померлого патріарха стали називати "Афанасієм сидячим". Через вісім років після поховання гробниця святителя була розкрита. Одяг та похоронне крісло згнили, а саме тіло патріарха залишилося нетлінним. У 1662 році святителя Афанасія зарахували до лику святих. Його нетлінні мощі вважаються наділеними чудотворною, зцілюючою силою. За переказами, вони зцілили дружину отамана Сірка.

Мгарський монастир завжди користувався особливою увагою та повагою не тільки простого народу, а й видатних історичних особистостей. У 1663 році під ім'ям ченця Гедеона в обителі перебував син українського гетьмана - Юрія Хмельницького. Мгарський монастир відвідували імператор Петро І, Т. Шевченко, О. Пушкін, гетьман Іван Мазепа та інші відомі особистості.

У 1917 році більшовиками були розстріляні ігумен Амвросій та 17 мгарських ченців. Один з них - Ісакій - дивом уцілів, у темряві не помітили, що він живий. Монахів поховали за вівтарем Благовіщенської церкви. З 30-х років на території святої обителі діяв Патронат - колонія дітей "ворогів народу". Пізніше тут розташовувався дисциплінарний батальйон і навіть військові склади. А з 1985 року в монастирських стінах був влаштований піонертабір.

Тільки в 1993 році святиню повернули православній церкві, підписали указ "Про заходи щодо відзначення 400-річчя заснування Мгарського монастиря", згідно з якими передбачено здійснення заходів зі збереження, реставрації споруд та об'єктів, розташованих на території Мгарського монастиря, а також будівництво корпусу бібліотеки.

Полтава

Кругла площа (Олександрівська площа)

Кругла площа згадується у багатьох підручниках з архітектури. Вона знаходиться у самому центрі Полтави і побудована в стилі російського класицизму. Більшість будівель на площі, яка раніше називалась Олександрівською, планували збудувати за типовими проектами, розробленими в Петербурзі, спеціально для казенних установ губернських міст.

У 1808 році Полтаву відвідав професор Петербурзької Академії мистецтв Ф. Алексеєєв і зобразив майбутній ансамбль площі. Але не все з його ескізу збудували. На місці, де мала б знаходитись гімназія, у 1940 році побудували Полтавський кадетський корпус.

У роки фашистської окупації Круглу площу зруйнували, але після війни її відновили радянські архітектори. Нині в цих будівлях розміщуються громадські організації і адміністративні установи.

В результаті ансамбль склали вісім будівель, серед яких Губернські присутствені місця (зараз Міська рада), будинок генерал-губернатора (Облпрофспілка), будинки губернатора та віце-губернатора, Кадетський корпус, Малоросійський поштамт (Мала академія мистецтв), будинок повітових присутствених місць та будинок дворянських зборів.

Тут розташована і пам'ятка садово-паркового мистецтва – Корпусний сад. Щороку міські комунальники засаджують його яскравими квітами та деревами. Тут постійно влаштовують спортивні змагання, концерти та дитячі заходи. А для "зрілих" полтавців центр парку літніми вечорами перетворюється на танцювальний майданчик.

Соборна площа

Соборний майдан - одна із найстаріших площ старовинної Полтави, розташована на високому плато у південно-східній частині міста. З трьох боків оточена ярами. На її території досліджено найдавніше слов'янське поселення в межах міста. У XVII—XVIII століттях Соборна площа - центральний майдан Полтавської фортеці. Тут розміщалися Успенський собор, торгові ряди, адміністративні будинки, а з східного боку - підковоподібний бастіон, посилений дерев'яною Сампсоніївською вежею. Саме тут у 1709 році точилися найзапекліші бої.

У 1909 році на честь захисників на місці бастіону споруджено Білу альтанку (ротонду Дружби народів). Після приходу радянської влади площу у 1925 році перейменували на Червону. У 1974 році поруч встановлено пам'ятний знак восьмисотріччю Полтави. За часів незалежності України, у 1999 році площі було повернено її історичну назву. На Соборному майдані розміщена також садиба І. П. Котляревського та пам'ятник гетьману Івану Мазепі.

А у 2006-ому на Соборній площі встановили пам'ятник символу міста – Полтавській галушці. З 2008 року галушка стала офіційним символом Полтави, таке рішення ухвалили депутати міськради. А присвятили пам'ятник Дню народження відомого класика української та російської літератури Миколи Гоголя, який неодноразово прославляв галушку у своїх творах.

Державний історико-культурний заповідник "Поле Полтавської битви"

Полтавська битва - найбільша битва Великої Північної війни, що відбулась 8 липня 1709 року. В ній брали участь російська армія Петра I і шведська армія Карла XII. Карл XII потерпів повну поразку, під час битви загинуло майже 10 тисяч і було взято у полон 3 тисячі шведських вояків.

Розгром шведів російською армією в Полтавській битві визначив подальший хід всієї Північної війни. На місці, де відбулась битва, створили Музей-заповідник "Поле Полтавської битви". Це єдиний в Україні музей, що входить до Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО. Він включений до всесвітнього туристичного маршруту.

Його відкрили у 1909 році за ініціативи викладача історії Полтавського кадетського корпусу Івана Павловського. У 1981 році музей оголосили державним історико-культурним заповідником з охоронною зоною історичного поля, загальною площею 771,5 га.

В дев'яти експозиційних залах музею зібрані історичні реліквії - холодна і вогнепальна зброя, медалі, монети, живописні полотна, портрети, ікони, гравюри, бойові прапори, обмундирування, старовинні книги, карти, грамоти та інші історичні документи першої половини XVIII століття.

У найбільшій залі музею представлена велична діорама із зображенням останніх хвилин Полтавської битви. На території компактного музейного містечка знаходиться місце поховання загиблих царських солдатів - Братська могила, пам'ятник Петру І, Сампсоніївська церква, Хрестовоздвиженський монастир, пам'ятник Слави.

Постановою Кабміну у 2001 році заповідник оголосили об'єктом культурної спадщини національного значення та внесли до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Котельва

Скарби Більського городища

Селище Більськ, що знаходиться у Котелевському районі Полтавщини, відоме городищем, найбільшим у Східній Європі. Його площа - понад 5 тис. га, що в кілька разів перевищує територію сучасного йому Вавилона.

Городище складається з трьох укріплених поселень (Куземинське, Західне Більське і Східне Більське укріплення), об'єднаних однією фортечною стіною (Велике Більське городище). Низка дослідників ототожнюють селище з літописним містом Гелоном, який згадує у своїх творах давньогрецький історик Геродот.

Перші свідчення про існування земляних укріплень на території с. Більськ відносяться до XVI - XVIII століть. В середині XVII століття на території городища та прилеглого могильника почалися численні грабіжницькі розкопки, а укріплені земляні насипи активно використовувалися для видобутку селітри.

Більське городище славетне своїми "скарбами". Вперше археологи з'явилися тут в 1906 році (під керівництвом В. Городцова), а з 1958 року городище досліджує Б. Шрамко. В 2001 році тут знайшли скляний арібал (флакончик для парфуму V-IV ст. до н. е.) та золоту каблучку із зображенням колісниці. А у липні 2016 року в межах городища виявили найбільшу на Лівобережній Україні знахідку, яка налічує 30 золотих виробів.

Наприкінці липня 2017 року стартувала третя літня польова археологічна школа за участю археологів та науковців з восьми провідних вищих навчальних закладів України, що прибули на розкопки залишків Більського городища. За перші дні експедиції відкопали сенсаційні знахідки, серед яких: скіфське золото, унікальні вцілілі амфори скіфської доби, різноманітні прикраси, наконечники для стріл і навіть стародавні шкіряни вироби, що були виявлені під час розкопок двох курганів скіфської доби. Так в одному з курганів знайшли цілою сіро-глиняну посудину VI ст. до н. е., три бронзові бляшки та вток від списа. У другому кургані знайдено посуд, золоті прикраси та два людських скелети.

Аби невідомі ще артефакти минулого не поповнили "чорний ринок", місцеві жителі допомагають археологам охороняти городище від незваних "гостей" з лопатами та металошукачами.

Нові Санжари

Перещепинський скарб

Перещепинський скарб - найбагатший скарб у Східній Європі, знайдений у 1912 році біля села Мала Перещепина, що у Новосанжарському районі. Це залишки поминального комплексу, які пов'язують з булгарським ханом Кубратом.

Скарб має досить цікаву історію. 12-річний Федір Деркач і 14-річний Карпо Маджар пасли худобу в Карноуховій балці - неподалік Ворскли та її притоки Тагамлика. Аж тут, Федір, проходячи піщаною дюною, провалився ногою в широку горловину якоїсь посудини. Удвох з Карпом вони дістали, крім великої срібної позолоченої амфори, ще кілька золотих чаш. Після того, як знахідки побачили в селі, місцевий священик повідомив про це владу у Полтаві. За два дні в селі з'явилися поліцейські і археолог Іван Зарецький. Але за той час селяни розкопали місце скарбу (глибиною 0,2-1,0 м і 1,5 м в діаметрі) та порозбирали монети, коштовний посуд, персні, браслети, позолочену зброю та кінську упряж.

Згодом поліція вилучила в селян 800 золотих і срібних предметів. Але всього вилучити не вдалося. А за наступні кілька років багато хто з мешканців села замінив солом'яні стріхи своїх хат на бляшані та черепичні дахи. Батьки хлопців, що знайшли скарб, отримали від влади великі гроші, ще більша частина надійшла у волосний бюджет. Загальна сума цих виплат склала 136 тис. крб.

Згаданий І. А. Зарецький, який першим із археологів прибув на місце, зібрав у селян дрібні коштовності та склав їхній опис, а згодом опублікував знахідки.
Він також повідомив про знахідку голову Імператорської археологічної комісії графа Олексія Бобринського. За дорученням ІАК в с. Малу Перещепину прибув хранитель петербурзького Ермітажу Микола Макаренко, який здійснив розкопки на місці знахідки, а також зібрав ще деякі речі у місцевого населення.

Невдовзі під конвоєм скарб був відправлений до Ермітажу, де він й досі зберігається в окремій коморі. Час заховання скарбу досить точно визначили за знайденими в ньому монетами - VII ст. н. е.

Вивчивши знахідки, вчені-археологи дійшли висновку, що перед ними не скарб, а поховання видатної людини, особу якої вдалося встановити за каблучками з монограмою "Кубрата патрикія". Хан Кубрат – вождь степових кочівників, він є засновником Великої Булгарії, від якої утворилася нинішня Болгарія. Він був похований, як прийнято серед знаті, разом зі своїми скарбами, легендарно відомим Перещепинським кладом.

Складається скарб з понад 800 золотих і срібних речей, а також зброї. Загальна вага речей із золота сягала 25 кг, а зі срібла - 50 кг. Серед знайденого – золотий ритон, прикраси, золоте облицювання глека, декілька залізних мечів з золотою оправою, золота сережка та гривна, сім коштовних каблучок та золоті монети.

Читайте також: Старий аеродром та унікальні будівлі: Гід дивовижними куточками Полтави

Читайте також: Мандрики, затірка та лемішка: Якими смаколиками заманюють туристів у Полтаві

Друзі, приєднуйтеся до нашої групи у "Фейсбуці".

Більше про життя Полтави читайте на Depo.Полтава