"Тепер ми думаємо про дитину": Відверта розмова з полтавчанином, який переїхав у США і одружився з афроамериканцем

В інтерв’ю журналістам Depo.ua Богдан Глоба розповів про весілля через Zoom в Америці, процедуру всиновлення і про те, чому вони з Хармілем досі вагаються, що обрати - послуги суррогатної матері чи дитину, від якої відмовились біологічні батьки.

В Україні ви були помічником голови комітету з прав людини у Верховній раді, а тепер протягом шести років живете в США. Чому залишили Україну? 

- У грудні 2016-го я приїхав в Америку на лекцію в університеті, вона стосувалася моєї правозахисної діяльності, захисту інересів ЛГБТК.  На лекції в США я приїжджав і раніше – розповідав про права та їх захист.  Але шість років тому наша організація якраз проводила виставку у київському метро, там була моя фотографія з мамою. І праворадикальна організація зірвала всі ці фотографії, а люди, які брали в ній участь, почали отримувати погрози. В той момент прийняв рішення лишитися в Америці й не повертатися в Україну.

Як це рішення сприйняли батьки? 

- У мене це давня історія: коли батьки дізналися, що я гей - мені довелося взагалі піти з родини. Мені тоді було 15. Але коли я переїхав у Київ з Полтави, мама змінила свою радикальну думку - вона походила до терапевта, пропрацювала всі болісні моменти й ми з нею нормалізували стосунки. Але з татом вона жити не змогла - він категорично не сприймав мою орієнтацію. Тому вони й розлучилися, а потім батько створив нову родину. Він віддалився, зараз служить в армії й ми з ним взагалі не спілкуємося. 

Для мами моє рішення залишитися у Штатах було ударом, вона дуже сумувала. Єдине, що більш-менш радувало - це те, що до коронавірусу вона приїздила до мене в Америку, але переїзд все одно переживала тяжко. Хоча тепер вона за нас із Хармілем радіє, бо в Америці ми можемо мати дітей, тут це легальна й досить проста процедура. Тому в аспекті шлюбу, дітей та розвитку стосунків мама розуміє, що тут мені краще. А в Україні це все було би за межами реальності.

Після переїзду в Америку вам продовжують надходити погрози через ЛГБТК-діяльність?

- Оскільки я вже не в українському інформаційному просторі, то значно рідше таке трапляється. Але коли ми періодично робимо якісь заходи - наприклад, українську колону на нью-йоркському прайді, то після публікації фото нам надходять погрози й пишуть неприємні слова у соцмережах. Але набагато менше, ніж коли я був в Україні.

Як у Нью-Йорку сприймають геїв та лесбійок? Там можна без страху поцілувати кохану людину посеред вулиці?

- В Америці ЛГБТК-спільнота - це частина суспільства. Це доволі розкута країна, тут все поділено на меншини: чорні, латино, мігранти - це особливість Америки. Натомість Україна - це так звана монокраїна, у нас є лише розділення на україномовних чи російськомовних, Схід і Захід. А тема ЛГБТК лишається табуйованою, про надання прав на рівні законодавства не йдеться. 

І в Америці не так давно були обмежені права ЛГБТК-спільноти - наприклад, не можна було одружуватись чи не було права на всиновлення дітей. Але американське суспільство це подолало. І навіть консервативні штати вже не піднімають питання, що це потрібно скасувати.

 Богдане, ви вже рік одружений. Як познайомилися з майбутнім чоловіком?

- Познайомилися в застосунку для самотніх чоловіків. У Вашингтоні вперше зустрілися - я туди переїхав із Нью-Йорку через кілька років після того, як лишився в Америці. А Харміль там і народився. Ми почали зустрічатися, закохалися, зрозуміли, що хочемо далі жити разом. А офіційно одружилися на українське Різдво рік тому. 

А як ви відгуляли весілля?

- У цьому плані нам не дуже пощастило - весілля відбулося якраз в ковідні часи, а ми тоді жили у Вашингтоні. Там дуже суворо стежили за дотриманням карантинних вимог, тому наша весільна церемонія відбулася онлайн.

Ми запросили кількох друзів як свідків, була суддя, яка нас одружила буквально за 15 хвилин. Це взагалі було смішно - в той день у Харміля якраз була робоча нарада (ми обоє з дому працювали). І під час неї він відпросився, як тоді сказав, "відійти на 15 хвилин, щоб одружитися". Відійшов від свого монітору, підійшов до мене, ми одружилися - і він повернувся на роботу. 

У нас була ідея, що коли коронавірус закінчиться і не буде обмежень за кількістю людей - тоді ми влаштуємо справжнє весілля. 

Здається, що в українців та американців доволі різне сприйняття світу. Це якось позначається на стосунках з Хармілем?

- Так, у нас різні культурні коди, але відмінності притягують - нам завжди є про що поговорити. Харміль дуже розумний, у нього кілька освіт - раніше він був тренером американської олімпійської збірної, а потім кардинально змінив кар’єру, перевчився на фінансиста і тепер працює в банку на Уолл-стріт. У нього аналітичний розум, він дуже начитаний, з інтелігентної родини - батьки йому дали дуже хорошу освіту, а ще він грає й на саксофоні, співає. А я навпаки дуже політичний - люблю дискусії, правозахист. Чоловік від цих тем далекий. Але мені здається, що цим я його й зацікавив - бо ми з ним багато розмовляємо про політику та соціальні питання. А ще ми зійшлися по хобі - любимо хайкінг (похід у гори на 1-2 дні, - ред.), і тому багато подорожуємо. 

Ваші батьки знають про те, що ви вже одружені?

- Моя мама знає, мама Харміля давно померла, тато ж не знає. Річ у тому, що батькам Харміль про свою орієнтацію не розповідав. Його тато вже в такому поважному віці й дуже релігійний - у них взагалі консервативна родина. Тому ми вирішили поки в нас немає дітей, зберегти стосунки в таємниці, щоб не травмувати його батька. Я не хочу, щоб Харміль пройшов через те, через що колись пройшов я. 

Харміль ще ніколи не був в Україні, хоча ви про неї багато говорите...

- Харміль справді цікавиться Україною - по-перше, вона останніми роками взагалі на слуху й новини без неї не обходяться; завжди є якась дискусія, яка стосується саме України. Крім того, я багато розповідаю про неї, його цікавить наша культура, дуже подобається українська кухня. Вареники, галушки - він у захваті від них. Але кров’янку й холодець американці взагалі не сприймають. А для багатьох наших людей новорічний стіл без холодцю - то вже не новорічний стіл.

Українську мову Харміль теж намагається вчити - поки що несерйозно, якісь окремі слова для жартів в українській компанії (у мене багато друзів україномовних живе у Нью-Йорку). 

Попри це ви ще жодного разу не приїздили разом в Україну. Чому?

- Харміль дуже хоче приїхати в Україну, особливо на Полтавщину. Я багато йому розповідав про нашу полтавську жирну кухню і він справді на цю поїздку чекає. Колись він мене запитував, наскільки йому безпечно їхати в Україну через колір шкіри. І я також більше переживаю за цей момент, аніж за нашу орієнтацію. Тому що сексуальну орієнтацію можна сховати, а те, що він темношкірий - ні. 

Я все одно продовжую чути, що нападають і на одностатеві пари, і на темношкірих людей. Тому в мене ще є цей страх за Харміля. Але я впевнений, що все можливо.

В майбутньому ви з Хармілем хочете мати дитину. Які в Америці є варіанти батьківства для одностатевих пар?

- Таких варіантів два - всиновлення і сурогатне материнство. Мені не важливо, завдяки якому з варіантів з’явиться дитина. Хоча я навіть більший прихильник всиновлення. Але мій чоловік хоче йти через сурогатне материнство - для нього важливо продовжити сімейну лінію. А для мене цей момент не принциповий.

Якщо в Україні за всиновлення відповідає Міністерство (тобто державна структура), то тут такої схеми немає - цим займаються спеціальні громадські організації (які здебільшого релігійні) та суд. В деяких консервативних штатах досі проти того, аби віддавати дітей на всиновлення у гомосексуальні пари. На жаль, ще є така дискусія. Але складність ще й в тому, що дуже багато пар хочуть всиновити дитину. І коли така дитина з'являється, її забирають швидко. 

Є навіть черга з таких охочих пар. І вимоги до майбутніх батьків дуже жорсткі - зокрема й у матеріальному плані. Тому що й благодійні організації, і суд перевіряють фінансові можливості родини, чи є площа для дітей (має бути або будинок, або велика квартира), чи є кошти на годування, навчання. Останній пункт дуже важливий, бо в Америці всі дитсадки та школи платні. І, звісно, на психіку та здоров’я звертають велику увагу.

Багато часу займає процедура всиновлення?

- Йде доволі жорсткий відбір, враховуючи всі перевірки. І процедура може тривати близько року. Але це проходять тисячі пар, зокрема й геїв. 

Взагалі це відбувається як конкурс: ви подаєте заявку, що родина чи одинак хоче всиновити дитину. Там багато питань, велика анкета. Перевіряють і місце роботи, й сплату податків, і житлові умови. І вже потім ви потрапляєте в базу даних тих, хто хоче всиновити дитину. А коли з’являється дитина, від якої відмовилися, організації обирають тих, хто, на їхню думку, найбільше підійде на роль батьків для цього малюка.

Альтернатива цьому - сурогатне материнство. Там все набагато простіше й так само законно. Одна проблема - вартість такої послуги доволі висока.

То в Америці можна привселюдно поцілувати коханого-гея?

- І в Нью-Йорку, і в Вашингтоні, як і в більшості американських міст, можна почувати себе вільно. Ми з Хармілем ходимо, тримаючись за руки, обіймаємось, можемо поцілуватися - люди на це не звертають увагу. Якщо ми їдемо в якесь маленьке містечко - на нас можуть звернути увагу, але в позитивному сенсі, а не з агресією. Я не пригадаю навіть жодного випадку, коли була негативна реакція.

Буває, ми подорожуємо по маленьких американських містечках чи селах і часто помічаємо, що веселковий стяг висить на будинках, фермах тощо. Їх часто вивішують на знак підтримки ЛГБТК-пар або так показують, що в будинку є представник цієї спільноти, чи живе подружжя. 

Востаннє, коли ми святкували річницю весілля, поїхали в гори у Нью-Йорку. Зайшли, тримаючись за руку в магазин і виявилося, що його власник - теж гей. То він нас запросив ще на маленький місцевий гей-фестиваль. І в цьому криється головна відмінність від України - тому що ЛГБТК-життя є навіть у маленьких містечках. А в Україні повністю безпечного простору для одностатевих пар немає навіть у містах-мільйонниках. 

Але така зміна американської свідомості відбулася не за одну ніч, Україна теж йде назустріч цьому сприйняттю. І дуже хотілося б швидшого прогресу, але сподіваюся, що невдовзі ми з чоловіком зможемо приїхати у толерантну Україну.

Читайте також: Трансгендерна киянка: Виходити на ЛГБТ-марш треба, як в 2014-му на Майдан