Кохання окриляє: полтавці розповіли, як зустріли своє кохання

До Дня Святого Валентина редакція Depo.Полтава оголосила конкурс на найкращу історію кохання. Протягом тижня читачі надсилали свої листи на нашу електронну адресу. Три історії, які найбільше вразили редакцію, ми публікуємо та розпочинаємо голосування за головний приз - романтичну фотосесію для пари переможців.

Історія про нас (Роман Повзик і Катя Кролевська)

З чого варто було б почати історію про нас? Певно, з того, що я взагалі дивуються нашій зустрічі. Ну як могла дівчина, народжена в Івано-Франківську, сім'я якої в силу професії батька (греко-католицького священика) постійно змінювала місце проживання, зустріти і покохати хлопця з Полтави, чия генеалогія з пра-пра-прадіда не перетинала межі області?

Зазвичай в історіях про закоханих варто сказати те, як же саме вони зустрілися. З чого все почалося? Та, можливо, краще розповісти про те, з чого все і не почалося?
Вперше ми не зустрілися у 2009 році, коли в рамках фестивалю "Мазепа-фест" в місто запросили аматорський театр з Івано-Франківська з гучною (не за силою звуку, а за розголосом) постановкою "Солодкої Дарусі". Тоді ми обоє сиділи в залі, але навіть уявлення не мали про існування одне одного. Так відбулася наша перша незустріч. Антипобачення, якщо можна так сказати.

Вдруге воно відбулося вже 3 роки потому, 19 липня 2012 року. Ми з друзями робили поетичні читання, присвячені Дню народження Маяковського. Вечір пройшов весело, людей було не те, щоб багато, але в силу малої площі приміщення сиділи тісненько. А проте, ні я не побачив Її серед глядачів, ні вона мене серед виступаючих. Принаймні каже, що не запам'ятала. Отже, друге антипобачення у всій своїй красі.

Третє було викликане тими тенденціями, котрі в той час лише зачиналися серед молоді, а наразі є суспільною нормою. Стало звичним явищем робити в соцмережах публічні сторінки, де люди виставляють свою творчість. Довго опираючись, я врешті-решт піддався спокусі. І вже через кілька днів вона написала. Похвалила вірші і запитала, куди записуватися у фан-клуб. Як би пафосно це не звучало, а мені було приємно.

Сучасній людині з розвитком мережевого спілкування стало набагато легше говорити через клавіатуру, а не наживо. З часу Її першого повідомлення до нашої прогулянки минуло півтора місяці. За цей час ми переписувалися на купу всіляких тем, починаючи з улюблених фільмів, закінчуючи польською мовою. Але якось старалися обходити теми особисті.

Та й самі прогулянки були якимсь дивним періодом нашого життя. Цей час, тижні три, ми перебували на якомусь дивному етапі, коли вже двох людей важко назвати друзями, але сказати про них як про закоханих доволі складно. Ми, певно, обійшли всі можливі маршрути центру нашого міста, проговорили десятки годин про все на світі: спільних знайомих, книги, фільми і про все те, про що можуть говорити двоє, аби лишень не про них самих.

5 листопада 2012 року я вважаю найкращим днем свого життя. Моє подальше майбутнє доволі сильно залежало від подій того тижня: або я вступаю до аспірантури, або ж через тиждень мене забирають до Збройних Сил України на дев'ять місяців. Мене вже не так лякала перспектива армії, як розуміння того, що вона не буде чекати друга, з яким пов'язані лише діалоги в соцмережі та кілька прогулянок містом опісля пар. Але саме в цей день спрацював перший варіант. І відлік нас розпочався.
Я мислю категоріями часу. Для мене завжди було важливо не де відбуваються події, а коли. За ці три роки я не можу пригадати жодної дати, коли б пошкодував, що зустрів свою Катю. Жодної.

Пригадую нашу першу подорож у тому ж листопаді. Харків. Катя їхала на конференцію про Миколу Куліша, а я просто з Нею. Там вона так і не виступила. Не захотіла. Натомість ми дев'ять годин блукали цим сірим величезним містом Хвильового, Семенка і Жадана. Харків, до того непривітний і такий чужий, став нашим добрим знайомим.

Далі були і Київ з його простором, і Львів з його багатомовністю та історією. Катя має недосяжний мені талант прочитування карт і відчуття місцевості. Всі ці назви вулиць, провулків, проспектів, станцій метро і дорожні перехрестя - вона в цьому всьому не губиться, на відміну від мене. Я хочу подорожувати з цією дівчиною десятками міст, країн і одним своїм життям.

За цей час наші вподобання, ідеї, заняття, території, знайомі переплелися наскільки, що часом мені важко зрозуміти, де чий початок. Та і чи варто це тепер шукати, заплутуючись ще більше, занурюючись ще глибше?

Я кажу, що шукав Її, відколи мені було 15 - себто вже 10 років. Вона скептично на мене дивиться. Часом сміється. І не знаю, чи вірить. А я хочу, щоб вірила. Щоб знала, що, попри всю затертість цих слів мільярдами інших людей, я Її кохаю. І хочу говорити Їй про це (чи то нагадувати). В дні, коли ми не бачимося, мені вкрай важко прожити без Її повідомлень в Телеграмі. Взагалі без Неї. Неможливо прожити.

Це схоже на наркотичну залежність, але мені вкрай подобається. Коли від якогось невдалого жарту вона вдавано дується або ж так само вдавано починає втікати. Коли просить мене відпускати бороду і треться об Неї носом. Коли через якусь мою неуважність говорить "Ти мене не любиш", насуплює губи і відвертається, чекаючи, що я відразу ж буду переконувати Її у помилковості цих заяв і офіційних декларацій.
І саме за це я Її і люблю.

Я не вірю в долю, про це готовий сперечатися до знемоги з кожним, що всі події, котрі трапляються і будуть траплятися, мають невипадковий характер і ведуть до чогось наперед запланованого. Але мені вкрай важко і страшно уявити, що ми могли не зустрітися. Що вона цілком реально перейшла б на інше посилання в соцмережі і не прочитала моїх віршів. І не написала б.

Але все сталося. Я вдячний Богу, хаосу, фатуму, мойрам за Неї. Вдячний всім Її предкам різних національностей і вір, за Їх подорожі, хитросплетіння доль і життів. Вдячний всім поетам і прозаїкам, режисерам, художникам, музикантам, провідникам ОУН-УПА, котрі на Неї впливали і продовжують робити це зараз. Вдячний цьому маленькому, але такому рідному місту, де ми зустрілися, де сміємося і живемо.
Я не знаю з чого починаються романтичні історії. Але так само я не знаю і як Їх варто закінчувати. Певно треба сказати щось головне, найважливіше. Щось таке, без чого ця історія буде неповною, незавершеною.

Але мені не хочеться Її завершувати. Все тільки починається.
Мені хочеться і надалі мріяти з Нею про імена майбутнім дітям (без жодних заперечень згодившись на дівчинку Богданку, весь час вести мало не священну і криваву війну проти ледь не фантастичних імен для хлопчика). Мені хочеться нагадувати Їй, що вона прекрасна. Дивувати Її і вберегти від всіх небезпек цього світу. Обіймати і захищати від страхів, реальних і надуманих.
Бо я Її люблю. І це найголовніше.

Ірина і Олександр

НІЩО НЕ ПЕРЕДБАЧАЛО ЩАСТЯ...

Свою історію кохання я хочу присвятити всім дівчатам, які ще не зустріли своє кохання, але дуже вірять в нього і тим, хто доклав для цього зусилля та здобув винагороду - справжнє і сильне почуття!

Іноді події відбуваються таким чином, що залишається лише дивуватися, як взагалі таке могло трапитися? І через певний час, озираючись назад, розумієш: все, що тобі здавалося раніше набором хаотичних подій, насправді геніальний уривок зі сценарію твого життя...

Наше знайомство відбулося звичайним спекотним літнім вечором. Мені на той час було майже 26 років, і я була самотня вже багато років. Ми з подругами прийшли на концерт відомого полтавського гурту. Там я познайомилася з невисоким білявим хлопцем Олександром. Уже тепер, обертаючись назад, я розумію, що наша зустріч не була випадковою, багато факторів вплинути на те, щоб ми зустрілися.

З того моменту почалися наші стосунки: перші обійми, перші поцілунки, перші спільні радощі та невдачі. Як і всі пари ми сварилися, але це не зрівняється з тим відчуттям, яке переповнювало моє серце коли я була поруч з ним. Одного ранку, прокинувшись поруч з ним, я зрозуміла, що кохаю його, і хочу прожити з ним життя. Саме таким було моє бажання у Новорічну ніч: вийти за нього заміж.

Той Новий рік став переломним моментом у наших стосунках. Я перша зізналася Саші у своїх почуттях, і минуло немало часу, перш ніж я почула слово “кохаю” у відповідь. Два роки тому він розлучився, і знову вступати в шлюб не збирався. З цього часу я почала робити все, аби довести, що я гідна бути його дружиною. Я зрозуміла,що Народна мудрість "шлях до серця чоловіка лежить через шлунок" має певний зміст. Які тільки кулінарні шедеври я не готувала...

Я старалася змінити себе, Саша міняв себе. У нас з'явилася "наша" пісня (яка і зараз викликає ніжність у душі, коли її слухаємо), "наші" місця, де ми любили бувати разом. Все у цьому світі, мені здавалося, було наповнене ним.

Минув майже рік з часу нашого знайомства, і в цей час відбулося те, що сколихнуло моє життя. Саша покинув мене... зараз я розумію, що на той момент це був страх перед відповідальністю,страх перед тим,що потрібно кардинально щось міняти в своєму житті.. Два місяці розлуки далися мені надзвичайно тяжко, навіть зараз, пишучи ці рядки, сльози навертаються на очі. Саме тоді я відчула всю силу підтримки друзів і рідних. Поступово моє життя повернулося до звичного плину, але все було вже не те, все було без нього. Потрібно було звикати до самотності, але я розуміла, що не перестала його кохати, і десь глибоко в серці сподівалася, що ми будемо разом. Сподівалася, що він теж кохає мене...

9 вересня 2015 року моє життя повністю змінилося...ми помирилися, (не описуватиму скільки розмов, скільки слів і сліз нам потрібно було для цього). Важливий був результат - ми знову були разом. Я змогла знайти в собі сили пробачити йому все: біль, образу, переживання. І 20 вересня, саме в мій 27-ий день народження, Саша зробив мені пропозицію. Зараз я не можу описати емоції, які тоді вирували в моїй душі. Здавалося, ще два тижні тому я була самотня дівчина з розбитим серцем, а сьогодні я отримала таку жадану, таку довгоочікувану пропозицію руки і серця. 30 вересня ми віднесли заяву до РАЦСУ.

І ось 6 листопада 2015 року став одним з найщасливіших днів мого життя. Ми стали чоловіком і дружиною. Я стояла у РАЦСі, тримала його за руку, і згадувала скільки років я була самотня, як зустріла і втратила його...але не втратила надію! І я розуміла, що заслужила це щастя - бути поруч з коханою людиною, бути йому найдорожчою у світі. Серце стукало в моїх грудях, а душа співала. Я стала щаслива! По-справжньому щаслива! І сподіваюся, що скоро я буду не лише коханою дружиною, але і щасливою мамою!!!

Наостанок хочу сказати всім! Завжди вірте: у себе, в свої сили, у кохання! І обов'язково зустрінете свою долю, ви відчуєте це відразу. Зараз ми дуже щасливі і точно знаємо: нічого не трапляється випадково. Якщо це відбулося - значить так задумано.

Оксана Криклива

МЕТЕЛИКИ ІЗ КАВОВИМ ПОДИХОМ...

Її волосся було просотане бурштиновим ароматом GUCCI. Він перебирав каштанові пасма, насолоджуючись кожною волосиною, кольору морозного капучіно. А вона зазирала у його смородинові очі і бачила у тому відблиску себе... Навіть у дзеркало не потрібно було дивитися, аби поправити зачіску! Ловила у тому погляді всю себе. Дотик його очей був рятівною соломинкою для неї... Шкода, що він так і не збагнув цього... Ні, він добре до неї ставився, звісно, коли був поряд. Він цінував її вишуканий смак і навіть захоплювався нею. А іноді його розпирала гордість, коли вона була поруч. ТАКА, ЯК Є... І ВСЯ ЙОГО! Але цього мало... ГОЛ В ОДНІ ВОРОТА! Зустріч із ним була для неї справжнім ритуалом) Вона готувалася до кожного побачення із ним. Хотіла бути завжди ідеальною для нього, чи хотіла, аби запам'ятав її саме такою у ту мить, коли одного разу піде і більше не повернеться... Контрастний душ... бездоганний макіяж і парфуми... з вишуканим тонким ароматом... Аби запам'ятав... Панчохи, білизна, корсет... і посмішка) Довгі хвилини чекання... Погляд то на годинник, то у вікно... Дзвінок у двері... Вона знала, що це він. Адже, побачила його ще до того, як він натис своїми пальцями двоцифровий код... Відчинила... не тільки двері, а й себе... перед ним. Гарячі пристрасні обійми і жагучі поцілунки, що таврами горіли на їхніх устах. Обпікали пекучим дотиком розжареного сліпучого сонячного диска. Немов обвітрені степовим суховієм і оросені краплинами скляного дощу... Вони падали у безодню і підіймалися увись... - Ти, мабуть, скрипаль) раз так чудово граєш на своєму інструменті! І струни у тебе не рвуться... Так добре, коли удвох... одночасно можна насолоджуватися музикою... мелодією пелюсток квітів, які пошепки перемовляються між собою, вигинаючи райдужкою брівки... А потім вони пили каву із цукерками. Сиділи один напроти одного, по-йогівськи підібгавши ноги, дивилися у очі. Обхопивши гарячі чашки обома руками і, здавалося, що гріли долоні філіжанками та гіпнотизували... вона його, а він її... І він не втримався... Поставив чашку і підсів до неї. Узяв своїми гарячими долонями її розшарілі рожеві щічки... і поцілував нестримно і смачно. Їхні кавові подихи перепліталися цупкою павутиною. І він, мов павук, впився у її солодкі вуста, спивав і висотував її губи до краю, аби до останку відчути смак її вологих уст і своїх слідів... Так і заснули... Пролежали в обіймах до ранку... Але із настанням нового дня... він вийшов і пішов в нікуди, залишивши у пам'яті її бурштиновий, вишуканий аромат GUCCI, що і досі дурманив йому мізки і спогади про шалену ніч... в яку обов'язково він захоче колись повернутися. Захоче тоді, коли буде запізно... Адже, між ними була одна відмінність - вона вміла насолоджуватися і була впевнена у тому, що ще буде обов'язково дотик метеликових крил на її тілі... А у нього такого метелика, як вона, більше не буде...

Проголосувати за історію, яка Вам сподобалася можна тут.