Тихі думки про наших котиків: Як два тижні непомітно змінили світ українського кіно

Мене не назвати затятим кіноманом: на сеанси я ходжу час від часу, за потягом душі, і не дуже (скоріше, дуже не) ретельно стежу за новинками. Проте українські стрічки та реакція на них викликають інтерес, навіть якщо не добираюся до перегляду. Мені цікаво, як вони змінюються. І за результатами імпровізованого кінотижня, за який я "залпом" продивився "Екс", "Віддану", "Наших котиків" та "Думки мої тихі", можу впевнено сказати: мені нарешті подобається те, що бачу. Ба більше: я в захваті!

Недооцінена стрілянина по-галицьки

"Екс" – фільм режисера Сергія Лисенка, заявлений як історичний кримінальний бойовик. В основі сюжету – реальні події, а саме - наліт юних бойовиків Української військової організації на поштове відділення у Гродеку-Ягелонському, нині Городку Львівської області. В далекому 1932-му. Учасники, зрозуміло, пішли на страту, проте випадок мав широкий розголос і привернув увагу до становища українського населення на теренах тодішньої Польщі.

Певна "тарантінівщина" зі стріляниною, кров'ю та випадковими жертвами в фільмі дійсно є – це відзначили багато "рецензентів з соцмереж". Але мені він запам'ятався іншим – добре і неполіткоректно переданим колоритом міжвоєнної Галичини, "смачною" галицькою жє говіркою та неполіткоректними жартами. "Зуб даю!" – "Ти чув? Зуб дає!" – "Треба брати…"

Я можу пройтись по певних "косяках" цієї стрічки, згадати про певну недопрацьованість сюжетних ліній чи патріотичний пафос промови, обов'язкову складову голлівудських героїчних блокбастерів, який "не заходить" і навіть напружує. Та попри все я – лояльний глядач, який оцінює передусім тенденцію, співвідношення "недоробок" і "досягнень". І тут вона точно на користь останніх.

"Екс" – фільм, недооціненний глядачем. Він добре знятий і добре зіграний. Його, чорт забирай, весело й цікаво дивитися – а нудність перегляду українського кіно донедавна була вічним острахом, який зазвичай підтверджувався. Тож дуже сумно, що промоушинг у стрічки був ніякий. Фільм був фактично відсутній в інформаційному просторі: я і потрапив на нього випадково, навмання зайшовши в кіно і взявши квиток на найближчий сеанс. Відповідно, і прокат в нього короткий, і кількість сеансів куца, і результати, вочевидь, будуть відповідні. Хоча, здавалося б, є ж приклад тієї ж "Сторожової застави", яка поряд з "Ексом" поряд не стояла, але мала таку інформаційну кампанію, що не піти на неї було гріхом. Можна ж було "захопити" відділення "Укрпошти", проголоси там промову про "експропріацію на діло української революції", розкидати вулицями міжвоєнні польські гроші, насолодитися "горінням" проросійських інформпомийок та мати непоганий інтерес до прем'єри. Але ні.

Насолода для очей і легка еротика

"Віддана" – стрічка Христини Сиволап за романом Софії Андрухович "Фелікс Австрія", який у 2014-му став книгою року за версією ВВС. Події відбуваються за часів Австро-Угорщини у Станіславі, нинішньому Івано-Франківську. Це – неспішна розповідь про життя служниці та її пані, які чи то названі сестри, чи то рабиня і власниця, чи то найкращі подруги, чи то найлютіші вороги…

Я йшов на "Віддану" з дуже обережними очікуваннями, адже почуті відгуки були не дуже обнадійливі. Мовляв, гра акторів "дубова", не цікаво. Ну, думаю, чергове українське поетичне кіно, що поробиш… А от і ні!

За акторською грою фільм дійсно схожий на кіно виставу – вона досить, скажемо так, стримана. Видно, що відпрацьовують старанно, а "вогника" нема. Але це – найбільша претензія, яку до стрічки можна висунути. Бо стосовно іншого… По-перше, ця кінорозповідь прекрасно витримана – історія ллється помірно і плавно, не напружуючи і, водночас, не даючи занудьгувати, а для цього треба мати талант. По-друге, тішить підбір акторів: "колхозні ряхи" в ролі "аристократії" та "богеми" завжди були проблемою радянського, а потім пострадянського – читай, російського, бо іншого в Україні не було – кіно. Ну, не може якийсь Охлобистін зіграти Доктора Хауса, Свєтлаков – Джеймса Бонда, а "квартальний" – британського пера. У "Відданій" всі актори на своїх містах, персонажам віриш, вони не викликають відторгнення.

Головне ж – цей фільм надзвичайно, шалено гарний. На нього варто йти хоча б заради картинки. Стежити за розвитком подій і естетично насолоджуватися, ловлячи певні паралелі, наприклад, зі старою доброю "Амелі", але не сильно на них зациклюючись. А враховуючи, що це дебютна повнометражна робота режисера, ще й досить швидко знята й випущена, то Христину Сиволап можна привітати. Це – розкішний результат.

Жарти про те, про що жартувати не можна

"Це хто такі?" – "Туристи" – "Які туристи?" – "Мертві…"

"Наші котики" – фільм Володимира Тихого, кінокомедія про пригоди добровольців в зоні АТО. З елементами містики. На відміну від "Екса", "Котики" були чудово розпіарені. На них чекали. І, вочевидь, це певною мірою зіграло з ними злий жарт, адже сприйняв їх пересічний глядач, судячи з відгуків в соцмережах, досить прохолодно. "Не смішно" – і все тут!

І це правда… майже правда. Тому що насправді відгуки, принаймні в моєму колі, розділилися на дві групи. Цивільні глядачі незадоволено бухтять. Ті, хто мав справу з фронтом, хвалять – їм фільм і його жарти "зайшли", вони їх зрозуміли.

Ситуація з гумором в фільмі і правда досить дивна. Він там є. Він іронічний. Він там з перших хвилин. Він відповідає формату фільму – а це не просто неполіткоректна, як заявлено творцями фільму, а гротескна, пародійна комедія. Яку не треба дивитися з позицій "вилизаності" картинки та "крутості" спецефектів, адже це скоріше кіноверсія невибагливих армійських байок. Так от, попри все це дійсно з пів фільма не можеш сприйняти іронічність картинки. І тільки під кінець присутня публіка "налаштовується", розслабляється і починає реготати. Цьому, до слова, дуже сприяє, якщо серед глядачів в різних куточках зали є пара-трійка особливо смішливих, які будуть "розігрівати" своїм сміхом сусідів, поки інші "туплять". І після цього вже здається, що і початок стрічки сприймався би інакше, якби був відповідний настрій.

І ще два нюанси. Сюжетна лінія в "Котиках" невибаглива, як і належить гротеску, але цільна, органічна. Розривів у сприйнятті, як це часто бувало в інших стрічках, не спостерігається. І вже зовсім "плюс-плюс" – за підбір акторів та персонажів. Вони ідеальні і дуже вдалі. Можливо навіть найкращі з усіх чотирьох стрічок. Путін, Губарєв, Владіслав Юрьєвіч, російський генерал Тодуров (вочевидь, вітання від одного з продюсерів фільму Уляни Супрун) "незалежна журналістка" з характерними лівацькими "заявочками" та вірою, що з того боку "теж люди" – всі чудово підібрані і тішать вухо і око. І ще: незважаючи на невибагливість сюжету, знятий і змонтований фільм суперово. Тож менше сумнівів, більше куплених квитків!

Батьки і діти із закарпатським акцентом

"Думки мої тихі" Антоніо Лукіча – безумовний фаворит нинішнього прокату. Він йде вже третій тиждень і досі збирає повні зали і захоплені відгуки. До виходу його чекали як комедію. Після прем'єри стало зрозуміло, що це якщо і комедія, то з приставкою "трагі-".

Цей фільм багатогранний. Якщо попередні кіноісторії "відсторонені" для глядача, то "Думки" – це вже про нього, причому як про старшого, так і про молодого. Про образи і страх. Про терпіння і мрії. Про наболіле, не сказане і те, що ніколи сказане не буде.

Дуже дивують обурені зойки, мовляв, як же так – закарпатців виставили в непристойному світлі, посміли насміхатися над ними. По-перше, де там "насміхання"? Обігрування говірки? Так вона файна і колоритна. Прикордонна контрабанда? Так вона є, куди ж без неї, люди так поколіннями живуть, і дуже непогано. Кумівство та підозрілість до чужинців? Так і вони реальні. Ба більше – це є в кожному віддаленому районі країни, тим більше прикордонному. Бо там чужих не треба, а свої розберуться.

По-друге, закарпатці за гостротою слова і самоіронією ще іншим фору дадуть, тож навряд чи за них варто перейматися. Як буде треба, то віджартуються так, що мало не здаватиметься. А по-третє, вміння посміятися над собою – надзвичайно важливе для суспільства, вказує на його здоров'я. Або хоча б здатність до нього.

І вже зовсім не розумію тотального і безумовного захвату "Думками" при фирканні на "Котиків". На обох фільмах зали "розігріваються" поступово – під кінець, а на початку лише спостерігають, зрідка гигикаючи (на "Думках", слід визнати, більше). Обидві стрічки просякнуті іронією, причому досить специфічною, одна – армійською, друга – регіональною. Але, на думку декого, "Думки" чомусь "смішні", йти всім і негайно, а "Котики" – ні, "чекали більшого". Це не так. Ці стрічки різні. Але гідні – обидві. І, до слова, не вірте тим, хто скаже, що "Думки" – найсмішніше кіно в нинішньому українському прокаті. Це не так. Найсмішніше – "Екс".

Та підіб'ємо підсумки. А вони дуже обнадійливі. Тому що всі чотири фільми мають декілька спільних рис. В них зникла вічна "жмаканість" сюжетної лінії: вже не виникає враження, що тобі щось не договорили, щось вирізали, а ти маєш це додумати. З'явилася увага до деталей – а вони дуже важливі для атмосферності фільмів, без них картинка луб'яна. Вони якісно і гарно, а деякі – дуже гарно зняті.

І головне – українське кіно вже може бути цікавим не лише купці пристрасних фанатів, а й широкому глядачу. Прямо скажемо – він залюбки споживає продукт набагато гіршої якості, особливо якщо його переконати, що то – цукерка, і всі її люблять.

Кожна з цих стрічок, а всі разом – тим більше, свідчить, що український кінематограф за п'ять років зробив шалений стрибок, пройшовши шлях, на який конкуренту з-за поребрика – а порівнювати на пострадянському просторі доводиться з ним, адже далі тільки випалена земля – знадобилося років зо двадцять. Щойно дали продих, прибравши з дороги вічно утиснутого упиря, – і українське кіно, шкутильгаючи і хитаючись від постійного фінансового недоїдання, рвонуло вперед.

Пригадаємо 2012-й – "ТойХтоПойшовКрізьВогонь". Далі 2014-й – "Поводир". Патріотичний український глядач радів виходу кожної, але навіть ці стрічки вже були різні. Перша стрічка показала, що українське кіно може бути в принципі, друге – що воно дихає і не здається, підростаючи навіть на "голодних харчах". За 5 років українського кіно було знято більше, ніж, напевне, за попередні два десятиліття. Воно активно експериментує, пробує візуальний інструментарій на смак і шукає свій власний стиль – який, схоже, буде просякнутий фірмовою самоіронією. Нарешті ми активно продукуємо свої погляди і свої історії. І нині у нас одночасно в прокаті чотири українські стрічки, на які не соромно піти і порадити іншим, а такого ще не було.

Так, ще буде багато спроб і помилок, буде багато відвертого шлаку. Це неминучо, адже на такому грунті, на кілометрах зіпсованої у навчанні плівки проростають справжні квіти. І вони, судячи з тенденцій, так же неминучо будуть, треба лише почекати. Тож набираємося терпіння і готуємося до наступної української прем'єри – стрічки "Черкаси". В широкому прокаті – з 27 лютого.

Ой, здається, я скотився в патріотичний пафос… шляк би його трафив!