Батько українського слова, самотній красень і душа компанії: Що приховував від нащадків Іван Котляревський

9 вересня вся Полтава "загудить" з нагоди 250-ї річниці від Дня народження видатного земляка Івана Котляревського. З самого ранку у місті вируватимуть мистецькі заходи, фестивалі, флешмоби, виставки, концерти. І все для того, аби вшанувати пам'ять батька української літературної мови. Легендарну постать полтавського письменника знають всі: школярі старанно завчають уривки з його "Енеїди", а їхні батьки єднали свої серця під викарбуваним на Білій альтанці посланням Котляревського з "Наталки Полтавки". Та мало хто знає, які випробування долі довелося пережити митцеві, що надихало його на створення своїх шедеврів, з ким він спілкувався і чому не залишив по собі жодного біографічного рядка. 

Івана Котляревського по праву вважають засновником нового етапу формування літературної мови. Саме за "протоптаною" Котляревським стежкою увійшли в світ літератури Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Сюжет "Енеїди" давньоримського письменника Вергілія відтворювали багато письменників, проте поема Котляревського – єдина, яка пережила свого автора. Письменник був великим патріотом, адже писав свій твір у XVIII столітті, коли Україна втратила рештки своєї автономії, а разом з тим – і мову. Тогочасна еліта визнавала виключно російську і вчила їй своїх дітей, українська ж була ознакою неуцтва. Та Котляревський не дав відмерти українському слову і своїм бурлеском підняв рідну мову до літературного рівня. 

Найбільше "скарбів", пов'язаних з майстром літературного слова, зберігаються у Полтавському літературно-меморіальному музеї імені Івана Котляревського, який відкрили 28 вересня 1952 року у старовинному будинку на Першотравневому проспекті, що, за переказами, належав поету Василю Капністу. У шести залах музею можна переглянути архівні документи та матеріали, які розповідають про літопис долі Котляревського, колекцію його унікальних видань. Головним надбанням є перше видання "Енеїди" (1798 року), яким тривалий час міг похизуватися лише полтавський музей. Прихильники творчості митця приїжджали сюди з далеких далей, аби побачити екземпляр на власні очі. 

До річниці від Дня народження Котляревського у музеї відкрили оригінальну виставку. На стінах – полотна епохи письменника, де зображені люди, з якими він, цілком ймовірно, чаював за одним столом. Серед них і український аристократ козацького стану Дмитро Трощинський, який був одним з ініціаторів першого видання "Енеїди". 

На виставці представлені унікальні рукописи, які працівники музею дістали з фондової колекції. Також в експозиції – меблі, канцелярське приладдя та інші особисті речі Котляревського. А "перлина" колекції – єдина в світі книга з автографом митця. 

Старший науковий співробітник літературно-меморіального музею імені Івана Котляревського Валентина Скляр з захопленням розповідає про видатного земляка. З її слів, він був ще тим балагуром і любив ділитися оповідками: "Коли Котляревський був учасником російсько-турецької війни у 1806-1807 роках, то довелося йому переправлятися на човні через Дунай. На веслах сиділи запорожці. Зав'язалася бесіда і козаки були вкрай здивовані, що офіцер російської армії так гарно розмовляє українською. Запорожці поцікавилися, звідки він і як його ім'я. Як Котляревський розповів про себе, то перепитали, чи не він той самий автор славетної "Енеїди". Митець підтвердив авторство і запишався, що його твір знають навіть далеко за Дунаєм. Козаки ж вклонилися офіцеру і сказали: "Будь у нас, батьку, отаманом". 

У вересні 2019-го полтавці відзначатимуть ще одну знаменну дату – 200-річчя опери "Наталка Полтавка" і водевілю "Москаль-чарівник". Завідувачка філії Полтавського літературно-меморіального музею Марина Голубнича розповіла, що напередодні її співробітники здійснили розвідку і з'ясували багато нових цікавих фактів. Виявляється, головні герої "Наталки Полтавки" переїхали у село Петрівка після смерті батька, а до того були практично сусідами Котляревського. Тож цілком ймовірно, що в основу сюжету п'єси покладено реальну історію, яку автор чув та спостерігав на власні очі. 

З кожним роком полтавські науковці продовжують поповнювати експозицію музею – відшукують нову інформацію, досліджують її і не втомлюються копирсатися в архівах. Співробітники музею можуть говорити про Котляревського безперестанку, проте переважна частина його біографії вкрита темними плямами, які достеменно не вдалося вивчити. Аби залишитися для нащадків інкогніто, митець перед смертю ретельно "замів сліди". "Він начебто розумів, що наступні покоління будуть цікавитися ним. Те, що їм знати не потрібно, воно все прибране його власною рукою. Тому що він ще за життя, розуміючи, що відходить у вічність, перебрав всі свої папери, розпорядився абсолютно всім своїм майном: кому бібліотеку, кому папери, кому меблі, кому хату", – говорить Марина Голубнича.

Попри свою таємничість, Котляревський був душею полтавського товариства. Його завжди чекали у будь-якій компанії, адже знали: де цей балагур, там і перші новини, нові анекдоти або веселі історії, які, подейкують, письменник сам і вигадував на ходу. Чоловіки його поважали, а жінки з красеня-офіцера просто не зводили очей. Та попри популярність серед прекрасної статі зачсновник українського літературного слова все життя провів на самоті. Особисте життя Котляревського – суцільна таємниця. Про це в архівах немає жодного рядка. Лише одна зачіпка – очерк, який написав його товариш і перший біограф Степан Стеблін-Камінський. За його версією, перше кохання письменник зустрів, коли вчителював у Золотоніському повіті. Його серце підкорила молода небога поміщика на ім'я Марія Семенівна і відповіла юнаку взаємністю. Та дядько дівчини швидко зруйнував любовну ідилію. Поміщик, хоч і поважав Котляревського, але попросив відступити. Дівчина-сирота своєю долею не розпоряджалася і давно була обіцяна іншому – молодому й багатому. Закоханий юнак такого удару не витримав: зібрав речі, негайно повернувся до Полтави і відправився на військову службу, де провів довгих 12 років.

А ось історія кохання батьків письменника увінчалась благословенням. Петро Котляревський зустрів свою наречену Параску Жуковську, коли служив канцеляристом у Полтавському магістраті. В тому ж магістраті працював батько Параски – Леонтій Жуковський. Ймовірно, що саме він пригледів собі гідного зятя і посприяв їх знайомству, а вже за рік потому на світ з'явився Коляревський-молодший – майбутній геній і легенда української літератури. 

У самому "серці" Полтави, на Соборному майдані, стоїть хата письменника, яку він отримав у спадок від діда. Музей-садибу відкрили 50 років тому (5 вересня 1969-го) з нагоди 200-річного ювілею Івана Котляревського. Будували комплекс надзвичайно швидко – впродовж чотирьох місяців. Для реконструкції відшукали кращих майстрів, які збудували дерев'яну хату без жодного цвяху, як це робили за давніх часів. Фундамент, параметри будинку, ландшафтна композиція та навіть розміри віконечок – все збережено так, як було за Котляревського.

Відтворювали хату за спогадами сучасників, планом садиби, який розкопали в Полтавському обласному архіві, літографією художника Роберта Мелліна, але за основу взяли акварельний ескіз Тараса Шевченка. Кобзар був у Полтаві у 1845-му, за сім років після смерті Івана Котляревського, саме тоді і зробив замальовки. За заповітом, хата належала економці, яка доглядала за письменником. Мотря Векличева водила Шевченка кімнатами і показувала кожен закуток будинку. Все, що побачив, Кобзар відтворив в своїй російськомовній поемі "Близнецы", кожен рядок якої просякнутий неймовірними полтавськими краєвидами. 

Хоча Шевченко і не був особисто знайомий з автором "Енеїди", він найперший відзначив його роль в українській літературі і в 1838 році написав елегію "На вічну пам'ять Котляревському", де всім відомі рядки:

"Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!".

Окрім гострого слова Іван Котляревський мав неабиякий театральний хист, працював в богоугодних закладах та навіть викладав у школі для збіднілих дворян, де протягом 25 років піклувався про дітей з тяжкою долею. Безумовно, Котляревський – легендарна постать, якою досконвіку пишатимуться земляки, адже пам'ять про письменника увічнена чи не в кожному куточку Полтави.